Глава 19. Тепер ми — сім’я

Глава 19. Тепер ми — сім’я

Коли Діана, Роман та Ольга повернулися додому, вечір уже тихо опускався на місто.

Ольга після насиченого дня трохи втомилася, але настрій у неї був чудовий. Вона весь час щось розповідала, згадувала їхню прогулянку, жартувала про морозиво й навіть кілька разів нагадала Романові про свою майбутню роль організаторки його весілля.

Роман лише закочував очі.

— Ольго, ми ще навіть дату не обговорювали.

— Зате я вже почала думати.

— Це мене й лякає.

Діана засміялася.

— Не хвилюйся. Вона просто відповідальна.

— Ні, — серйозно відповів Роман. — Вона небезпечна.

Ольга показала йому язика.

— Я все чую.

— На це й розраховано.

Вони зайшли до квартири.

Роман допоміг сестрі влаштуватися зручніше, приніс їй воду, поправив подушку.

Діана стояла поруч і спостерігала за ними.

Ще кілька тижнів тому вона навіть не могла уявити, що таке буде її звичайний вечір.

Роман.

Ольга.

Їхні жарти.

Їхня маленька домашня метушня.

І чомусь їй було добре.

Дуже добре.

Роман повернувся до неї.

— Ти сьогодні втомилася?

— Трохи.

— Можеш їхати додому.

Діана подивилася на нього.

— Я нікуди не поїду.

Роман здивовано підняв брови.

— Що?

— Я залишуся.

— На ніч?

— Так.

Ольга одразу підняла голову.

— Справді?

Діана усміхнулася.

— Справді.

— Ура!

Роман засміявся.

— Ольго, ти поводишся так, ніби Діана переїжджає назавжди.

Ольга хитро посміхнулася.

— А раптом?

Діана засміялася.

— А раптом.

Роман подивився на неї довше, ніж потрібно.

У його погляді з'явилося тепло.

— Я буду радий.

— Я теж, — тихо відповіла Діана.

Вона сама здивувалася цим словам.

Раніше вона обожнювала повертатися до своєї квартири, зачиняти двері й залишатися наодинці.

Тиша була її найкращим другом.

А тепер їй хотілося залишитися.

Не через обов'язок.

Не через контракт.

Не тому, що так було домовлено.

А просто тому, що поруч був Роман.

І Ольга.

---

Ольга влаштувалася у своїй кімнаті й дістала щоденник.

Це був старенький блокнот із твердою обкладинкою, який вона берегла майже як скарб.

— Що пишеш? — запитав Роман.

— Секрет.

— Знову?

— Так.

— І мені не можна?

— Особливо тобі.

— Чому?

Ольга посміхнулася.

— Бо там про тебе.

Роман насупився.

— Це вже небезпечно.

— Не хвилюйся. Нічого поганого.

— Я сподіваюся.

Діана заглянула до кімнати.

— Пиши, пиши. Ми не заважатимемо.

Ольга кивнула й знову схилилася над щоденником.

Роман тихо зачинив двері.

Потім подивився на Діану.

— Ти їсти хочеш?

— Трохи.

— Я щось приготую.

— Ні, я сама.

— Ти?

— Так.

— Ти вмієш?

Діана ображено подивилася на нього.

— Звичайно!

— Я просто запитав.

— Знаєш, я взагалі-то бізнесвумен.

— Саме тому й питаю.

— Дуже смішно.

Вона попрямувала на кухню.

— Я зараз доведу, що можу приготувати вечерю.

Роман усміхнувся й пішов за нею.

Діана відкрила холодильник.

Подивилася всередину.

— Так…

— Що?

— У нас є яйця.

— Уже непогано.

— Сир.

— Чудово.

— Овочі.

— Взагалі розкіш.

— І… кетчуп.

Роман засміявся.

— Ми виживемо.

Діана повернулася до нього.

— Не смійся.

— Я не сміюся.

— Ти смієшся очима.

— Це в мене природне.

— Тоді зараз я покажу тобі природне явище під назвою «голодна бізнесвумен».

Вона взялася за приготування.

Роман стояв біля дверей кухні й дивився на неї.

Він уже звик бачити Діану в дорогих костюмах, на ділових зустрічах, із телефоном у руці, серйозну, впевнену, зосереджену.

А зараз перед ним була зовсім інша Діана.

У домашньому одязі.

Із волоссям, недбало зібраним угору.

Вона намагалася одночасно нарізати овочі, розбити яйце й не підгоріти.

І виглядала неймовірно мило.

Роман підійшов ближче.

Діана не почула його кроків.

Він зупинився позаду неї.

А потім обережно обійняв її за талію.

Діана завмерла.

На секунду вона перестала рухатися.

Потім усміхнулася.

— Ти мене налякав.

— Вибач.

— Ні.

Вона тихо видихнула.

— Не відпускай.

Роман притулився щокою до її волосся.

— Я й не хочу.

Діана поклала руку поверх його рук.

Їй було дивно.

Ще недавно вона б одразу сказала:

«Романе, що ти робиш?»

А тепер просто стояла в його обіймах.

І зрозуміла, що починає звикати.

До того, що вона більше не одна.

До чужого тепла поруч.

До чиїхось рук на своїй талії.

До тихого голосу біля вуха.

До людини, яка чекала її вдома.

— Знаєш, — тихо сказав Роман, — я радий, що ти залишилася.

— Чому?

— Бо сьогодні було важко.

Діана повернула голову.

— Через мою родину?

— Трохи.

Він замовк.

— Мені було боляче їх чути.

Діана опустила очі.

— Мені теж.

— Я не хочу, щоб ти сварилася з ними через мене.

— Це не тільки через тебе.

— Але…

Діана повернулася в його обіймах.

Тепер вони стояли обличчям одне до одного.

— Ромо, вони роками ловили мене й шукали мені нареченого.

Вона сумно усміхнулася.

— А тепер, коли я нарешті знайшла людину, яку полюбила, їм раптом подавай короля.

Роман тихо засміявся.

— Короля?

— Саме так.