Глава 11. Майже поцілунок і надто багато запитань

Глава 11. Майже поцілунок і надто багато запитань

Того ранку квартира Діани знову нагадувала не дім, а маленький сімейний курорт, де ніхто не бронював номерів, але чомусь усі були впевнені, що мають право на найкраще місце.

На кухні пахло кавою, свіжим хлібом і круасанами.

Родичі Діани вже встигли обговорити погоду, плани на день, учорашню вечерю і, звичайно ж, її «чудового нареченого».

Сам Роман у цей момент старанно робив вигляд, що нічого не чує.

Виходило погано.

Дуже погано.

— А я пропоную сьогодні сходити на виставку, — несподівано оголосила тітка, ставлячи чашку на стіл.

Бабуся одразу пожвавішала.

— На яку виставку?

— Антикваріату!

За столом наче увімкнули невидимий перемикач.

Усі родичі Діани загорілися цією ідеєю.

Усі, крім самої Діани.

Вона саме збиралася зробити ковток кави й застигла з чашкою в руці.

— Антикваріату?.. — перепитала вона.

— Так! Там така чудова виставка. Старовинні картини, прикраси, меблі, посуд, якісь рідкісні речі…

Діана повільно поставила чашку.

— А можна я там буду зображати статую?

Марина пирснула зі сміху.

— Не вийде.

— Чому?

— Статуї зазвичай не розмовляють.

— Тоді я буду сучасною інсталяцією.

Роман, який сидів поруч, ледве стримав усмішку.

Діана подивилася на нього.

— Не смійся.

— Я не сміюся.

— Ти посміхаєшся.

— Це обличчя таке.

— Дуже підозріле обличчя.

Тітка, однак, не здавалася.

— Діано, ну це ж цікаво!

— Для кого?

— Для культурних людей.

— Я культурна.

— Тоді ходімо.

— Я культурна вдома.

Роман тихо кашлянув, приховуючи сміх.

Діана глянула на нього.

— Не смійся!

— Я мовчу.

— От і мовчи.

Бабуся грюкнула долонею по столу.

— Молоді обов'язково повинні піти разом!

Діана ледь не вдавилася кавою.

— Бабусю!

— Що «бабусю»? Ви ж наречений і наречена.

— Саме тому нам необов'язково ходити разом на все підряд.

— На виставці будете поруч.

— Ми й так поруч.

Бабуся задоволено кивнула.

— От і чудово.

Тітка вже дістала з сумки телефон.

— Тоді вирішено. Ідемо всі разом.

— Зачекайте, — втрутилася Марина. — А може, ви, навпаки, сходите самі? Молоді нехай побудуть удома.

Усі подивилися на неї.

Марина невинно посміхнулася.

— Ну а що? Їм теж потрібен час одне для одного.

Діана підозріло примружилася.

— Марино…

— Що?

— Ти надто задоволена.

— Я? Ні.

— Саме так.

— Просто кава смачна.

Двоюрідні сестри Діани, які сиділи поруч, тихенько захихотіли й одразу втупилися в телефони.

Вони вже кілька хвилин щось активно набирали.

Діана подивилася на них.

— А ви чого там хихочете?

— Нічого, — хором відповіли обидві.

— Покажіть.

— Ні!

— Тоді точно щось є.

Марина кинула на сестер попереджувальний погляд.

— Дівчата, телефони відклали.

— Ми нічого не робимо.

— Саме це мене й лякає.

Бабуся тим часом уже почала обговорювати виставку з тіткою.

— Кажуть, там є старовинний годинник.

— І срібні прикраси.

— А картини?

— Звичайно!

— Треба подивитися.

— І сувеніри!

— І обов'язково сфотографуватися.

Роман подивився на Діану.

Та беззвучно прошепотіла:

— Врятуй мене.

Він усміхнувся.

— Від антикваріату?

— Від усього.

Роман тихо відповів:

— Думаю, нам краще залишитися вдома.

Очі Діани одразу засяяли.

— Справді?

— Справді.

Тітка почула.

— Що ви там шепочетеся?

Роман незворушно відповів:

— Обговорюємо культуру.

— І що вирішили?

Діана швидко втрутилася:

— Що культура чудово розвивається й без нашої присутності.

Марина засміялася.

— Чудово сказано.

Після довгих обговорень вирішили, що родичі підуть на виставку самі, а Діана й Роман залишаться вдома.

Бабуся, щоправда, перед виходом суворо подивилася на них.

— Тільки не нудьгуйте.

Діана кивнула.

— Не будемо.

— І не сидіть увесь час кожен у своєму телефоні.

— Не будемо.

— І поговоріть одне з одним.

Діана вже хотіла запитати, чому бабуся говорить із ними так, ніби вони проходять сімейну терапію, але промовчала.

Коли двері за родичами зачинилися, у квартирі нарешті запанувала тиша.

Справжня.

Та сама, про яку Діана мріяла останні кілька днів.

Вона кілька секунд стояла посеред кімнати.

— Як же тихо…

Роман сперся на одвірок.

— Чуєш?

— Що?

— Нічого.

Діана усміхнулася.

— Це прекрасно.

Марина, виходячи останньою, затрималася біля дверей і подивилася на сестру.

Потім на Романа.

Потім знову на Діану.

У її погляді було стільки багатозначності, що Діана одразу все зрозуміла.

— Марино, не починай.

— Я нічого не кажу.

— У тебе обличчя говорить.

— Моє обличчя саме по собі.

— Іди вже.

Марина підморгнула Роману.

— Розважай її.

— Марино!

— Все-все.

Двері зачинилися.

Роман і Діана залишилися вдвох.

Марина йшла з чудовим настроєм.

Вона чудово розуміла, що сестра зараз заперечуватиме все до останнього.

Але вона також бачила, як Діана дивилася на Романа.

І як Роман дивився на неї.

Тепер головне — залишити їх удвох.

Нехай самі розберуться.

---

— Фільм? — запропонував Роман.

— Фільм.

— Комедію?

— Тільки не жахи.

— Чому?

— Бо я потім не сплю.

— А я?

— Ти будеш охороняти.