Глава 4. Весілля, якого ще немає

Глава 4. Весілля, якого ще немає

А тим часом у Самарі новина про майбутнього нареченого Діани розлетілася родиною швидше, ніж гарячі пиріжки на святковому столі.

Мама Діани сиділа на кухні разом із сестрами, пила чай і сяяла так, ніби її донька щойно повідомила не про нареченого, а про отримання Нобелівської премії.

— Я вам кажу! — урочисто заявила вона. — Діана справді знайшла чоловіка!

Тітка Олена аж поставила чашку.

— Справжнього?

— А якого ж ще?

— Ну, після її торішньої заяви я вже не знаю, — засміялася Олена. — Може, вона його в інтернеті замовила?

— Не смійся! — обурилася мама. — Вона сказала, що привезе його на свій тридцятий день народження.

Бабуся, яка до цього мовчки чистила яблуко, одразу підняла голову.

— От бачите! А ви казали, що дівчина просто так сказала.

— Я не казала, що вона не знайде, — пробурмотіла тітка.

— Казала.

— Не казала.

— Казала.

— Ну, може, трохи.

Мама Діани переможно посміхнулася.

— Отже, через кілька днів вони приїдуть.

— Вони? — перепитала бабуся.

— Діана і її наречений.

На кухні настала така тиша, ніби всі раптом отримали запрошення на королівський прийом.

А потім почалося.

— Треба скласти список гостей! — першою заявила тітка Олена.

— Навіщо? — здивувалася мама.

— Як це навіщо? Якщо вони одружуються, треба ж знати, кого запрошувати.

— Олено, вони ще навіть не оголосили дату весілля.

— Але краще бути готовими.

Бабуся кивнула.

— Правильно. Гості самі себе не запросять.

Мама закотила очі.

— Мамо, давайте хоча б спочатку побачимо цього чоловіка.

— А що його бачити? — відмахнулася бабуся. — Якщо Діана вибрала, значить, хороший.

— Ти навіть не знаєш, хто він.

— Дізнаюся.

— А якщо він не сподобається?

Бабуся серйозно задумалася.

— Тоді доведеться знайти іншого.

Тітка Олена аж засміялася.

— Мамо, це що, магазин?

— А чому ні? — абсолютно спокійно відповіла бабуся. — Якщо перший не підійшов, шукають другого.

Мама потерла скроні.

— Господи…

Але тітку Олену вже було не зупинити.

Вона дістала телефон.

— Я зараз почну складати список.

— Який список?

— Гостей.

— Олено!

— Що?

— Це день народження Діани, а не весілля.

— Ювілей!

— Тридцять років — це не сімдесят.

— А що? Гарна дата.

— День народження — так. Весілля — ні.

— Поки що.

Бабуся задоволено кивнула.

— Саме так.

Мама подивилася на них обох.

— Я вже бачу, як ви зараз запросите все місто.

— Не все місто, — образилася Олена. — Тільки родичів.

— Скільки?

Тітка почала рахувати на пальцях.

— Моїх двоюрідних сестер…

— Олено.

— Їхніх чоловіків…

— Олено!

— Дітей…

— Олено!

— І ще кума з чоловіком.

Мама заплющила очі.

— У нас що, стадіон?

— Можемо орендувати.

Бабуся підтримала:

— І правильно. Місця вистачить усім.

— Мамо, не підбурюйте її!

Тітка вже відкрила телефон.

— А ще треба подумати про аніматорів.

Мама застигла.

— Про кого?

— Про аніматорів.

— Навіщо нам аніматори?

— Ну як? Дітей розважати.

— У кого з наших дітей ще немає тридцяти?

— У мене онуки.

— Олено, твоїм онукам уже двадцять два і двадцять чотири!

— Ну тоді вони самі себе розважатимуть.

Бабуся засміялася.

— Можна запросити музикантів.

— Ні, — категорично заявила мама.

— Чому?

— Бо я хочу спокійний сімейний вечір.

Тітка подивилася на неї.

— Сімейний?

— Так.

— З сорока гостями?

— Їх буде не сорок!

— Поки що.

Мама відкинулася на спинку стільця.

— Я відчуваю, що краще було б узагалі нічого не говорити.

Бабуся продовжувала чистити яблуко.

— А я вже думаю про коровай.

— Який ще коровай?! — вигукнула мама.

— Весільний.

— Мамо!

— Що?

— У них ще немає весілля!

— Але буде.

— Звідки ви знаєте?

— Я відчуваю.

Тітка Олена схвально кивнула.

— Бабусина інтуїція рідко підводить.

— Вона мене зараз підведе до інфаркту, — пробурмотіла мама.

У цей момент на кухню зайшов батько Діани.

Він мав намір просто взяти каву.

Просто.

Спокійно.

Без участі в жіночих сімейних переговорах.

Але почув слово «весілля».

Потім «гості».

Потім «коровай».

Потім «аніматори».

Він зупинився у дверях.

— А що відбувається?

Усі троє жінок одночасно повернулися до нього.

— Діана виходить заміж! — радісно повідомила мама.

Батько моргнув.

— Що?

— Вона знайшла нареченого.

— Коли?

— Скоро приїде.

— Хто?

— Не знаємо.

Батько подивився на дружину.

— Ви вже знаєте, що буде весілля, але не знаєте, хто наречений?

— Саме так.

Він повільно поставив чашку на стіл.

— Я щось пропустив?

— Лише кілька важливих деталей, — усміхнулася тітка.

— Наприклад?

— Хто наречений. Коли весілля. Де весілля. Хто буде свідками.

— А що ми вже знаємо?

— Що він існує.

Батько довго дивився на них.

— І цього достатньо?

Бабуся кивнула.

— Для початку.

Батько зітхнув.

— Я піду.

— Куди? — запитала мама.

— Туди, де тихо.

— У гараж?

— Саме так.

Але далеко піти йому не вдалося.

Бо через хвилину почув:

— А сукню Діані хто допоможе вибрати?

Батько зупинився.

— Сукню?!

— Ну а що? — здивувалася тітка. — Наречена ж має бути гарною.