Глава 3. Пропозиція, від якої важко відмовитися

Глава 3. Пропозиція, від якої важко відмовитися

Діана повернулася з Естонії несподівано.

Настільки несподівано, що Марина навіть не встигла попередити її про сантехніка.

Літак приземлився вранці, конференція нарешті залишилася позаду, і Діана, втомлена, але задоволена результатами поїздки, вирішила одразу заїхати до сестри.

Вона була одягнена в елегантний біло-рожевий костюм, який ідеально підкреслював її струнку фігуру. У руках — невелика валіза, на обличчі — легкий макіяж, а в голові — лише одна думка:

«Мені терміново потрібен наречений».

Правда, поки що Діана не мала жодного уявлення, де його взяти.

Вона відчинила двері квартири Марини власним ключем.

— Марино, я приїхала!

У відповідь почувся голос:

— Я у ванній!

Діана зупинилася.

— Сподіваюся, ти там не живеш?

— Ні! Тут сантехнік!

— Сантехнік?

Діана пройшла коридором і завмерла біля дверей ванної.

Перед нею стояв чоловік.

Високий, міцний, симпатичний, із широкими плечима й темним волоссям. На ньому була робоча форма, рукави трохи закочені, а в руках — інструменти.

Роман саме щось ремонтував, повністю зосередившись на роботі.

Діана мимоволі затримала погляд.

Ого.

Це було перше слово, яке промайнуло в її голові.

Вона ще ніколи не думала про сантехніків як про потенційних наречених.

Але цей чоловік змушував переглянути професійні стандарти.

— Добрий день, — сказала вона.

Роман підняв голову.

На мить завмер.

Перед ним стояла елегантна ділова жінка у біло-рожевому костюмі, з валізою в руці та таким упевненим поглядом, ніби вона щойно вийшла з кабінету директора величезної корпорації.

Роман випростався.

— Привіт, леді.

Діана ледь підняла брову.

— Леді?

— Ну… — він усміхнувся. — Ваша сестра зателефонувала. Сказала, що в неї аварія століття. Я одразу прибіг рятувати.

— Аварія століття?

З кухні почувся голос Марини:

— Я перебільшила!

Роман кивнув у бік ванної.

— Унітаз був проти цього заперечення.

Діана не втрималася від сміху.

— І як успіхи?

— Ще трохи — і переможу.

Він знову нахилився до роботи.

Діана спостерігала за його руками.

Сильними.

Впевненими.

Чоловічими.

Чомусь її серце почало битися швидше.

Дурниці.

Вона списала це на втому після перельоту.

Але коли Роман знову випростався і витер руки, Діана зловила себе на тому, що дивиться на нього трохи довше, ніж потрібно.

— Ви давно працюєте сантехніком? — запитала вона.

— Достатньо давно, щоб розуміти: якщо жінка каже «там просто трохи протікає», краще одразу взяти весь ящик інструментів.

Марина з кухні крикнула:

— Я сказала «трохи»!

— Саме тому я взяв два ящики!

Діана розсміялася.

Роман теж усміхнувся.

І ця усмішка чомусь подіяла на неї сильніше, ніж мала б.

— Кави хочете? — раптом запитала Діана.

Роман здивовано подивився на неї.

— Кави?

— Так.

— Після ремонту?

— Під час.

— А солодке буде?

Діана примружилася.

— Якщо добре працюватимете.

— Тоді працюватиму на совість.

Марина визирнула з кухні.

— Діано, ти що, вже вербуєш його?

— Я просто пропоную каву.

— Звичайно.

— Марино!

— Мовчу.

За кілька хвилин Діана пішла на кухню.

Вона поставила кавоварку, дістала круасани, печиво й кілька тістечок.

Марина дивилася на неї з підозрою.

— Ти так ніколи мене не годувала.

— Ти не сантехнік.

— А якби я зараз зламала ще щось?

— Я б тебе виселила.

— Справедливо.

Приблизно через годину Роман нарешті закінчив.

— Все, — сказав він. — Працює.

Марина обережно натиснула кнопку.

Усе запрацювало.

— Ви чарівник!

— Ні. Просто сантехнік.

— Для мене це зараз одне й те саме.

Діана принесла каву та тарілку зі смаколиками.

— Ось. Ви заслужили.

— Дякую.

Роман сів за стіл і без зайвих церемоній узяв круасан.

— Ви не відмовляєтеся від частування, — усміхнулася Діана.

— Я сантехнік. Нам платять не тільки грошима.

— А чим ще?

— Кавою, їжею та словами «дякую».

— Дешево обходитеся.

— Це поки не знаєте мій тариф.

Діана розсміялася.

Вона дедалі більше ловила себе на тому, що їй подобається цей чоловік.

Не як чоловік.

Поки що.

Просто… подобається.

Роман сидів навпроти й пив каву, коли його телефон задзвонив.

— Перепрошую.

Він відійшов трохи вбік.

— Так, Василисо.

Діана мимоволі почула його голос.

— Не хвилюйся. Я щось придумаю.

Пауза.

— Я знаю, що нам терміново потрібні гроші.

Роман потер чоло.

— Василисо, заспокойся. Я знайду. Чуєш? Знайду.

Діана перестала усміхатися.

Гроші?

Вона подивилася на нього уважніше.

Роман говорив тихо, але було помітно, що він справді переживає.

— Ні, не плач. Я тобі обіцяю. Я не залишу тебе саму.

Він завершив розмову й повернувся до столу.

— Все добре? — запитала Діана.

— Так.

— Точно?

— Точно.

Але Діана вже зрозуміла.

Йому потрібні гроші.

І дуже.

Вона повільно поставила чашку.

У її голові почала складатися неймовірна картина.

Роман — симпатичний. Вільний. Нормальний. З почуттям гумору. Їй потрібен наречений.

Йому потрібні гроші. Діана подивилася на нього. Роман саме відкушував круасан. Вона ледь не сказала все одразу.

— Романе…

— Так?

— А ви коли-небудь… робили щось незвичайне за гроші?

Роман перестав жувати.

— Залежить від того, наскільки незвичайне.