Розділ 5. 4 січня

- Ого, ялинка на вокзалі не гірша ніж на Софіївський! - хвалить прикрасу вестибюлю Центрального вокзалу мама. - Де наш поїзд?

Ми приїжджаємо на вокзал ледь не за годину до відправлення. Хоч мама і нечасто подорожує, але завжди приїжджає на вокзал раніше. Може звичка "приїхати раніше за всіх і стовбичити" передається через ДНК?

Тато шукає на табло номер потягу, а я бігаю очима по повідомленню від Алекса і посміхаюсь. Я намагаюсь не відволікатись на телефон, але дається ця задача мені тяжко.

- Подадуть на четверту колію, - краєм вуха чую тата.

- А вагон? Я без окулярів нічого не бачу. - Мама метушиться і це погано. Коли вона починає нервувати, тоді всім мало місця. - Який у нас вагон?

- Чотирнадцятий, - кажу я. - Мамо, заспокойся.

Ми підіймаємось на другий поверх. У мами з татом на двох середнього розміру валіза, а мої речі ледь вмістились у маленьку, проте я не впевнена, що там є все необхідне (принаймні піжама точно залишилась вдома). Збиратись довелось поспіхом, бо вчора я незаплановано провалялась в ліжку з температурою.

- Давайте сядемо, - пропонує мама. - Ще ж потяг не прибув?

Мій телефон сповіщає про вхідне повідомлення. За останні декілька днів повідомлень прийшло більше, ніж за останні кілька років. Ми постійно переписуємось або говоримо телефоном з Алексом.

"Ти вже на вокзалі?"

Моє серцебиття пришвидшується. Звісно в мелодрамах є сцени.. Стоп! Це реальне життя. Такого не буває. А якщо буває, то не зі мною. Навіть думати про таке боюсь, щоб потім не розчаровуватись.

- У нас все не так, - кинув Алекс під час вчорашньої розмови і за декілька годин я вже познайомилась з його братом, який зараз в Аржирі. 

Ситуація вийшла кумедна. Я ледь встигла прокинутись після неочікуваного денного сну та ще й зі страшним гніздом на голові відповіла на відеодзвінок, взагалі не помітивши, що то відеодзвінок та ще й груповий. Але загалом розмова відбулась: інколи ми говорили англійською, інколи - жестами, але переважно Алекс був за перекладача.

"Одного разу сама все побачиш",- в голові пронеслись слова Алекса, коли Огюст показував мені прекрасний вид на гори, який відкривається з кімнати Алекса. В цю пору року вершини гір вкриті снігом, зате у підніжжя всі плюс дев'ятнадцять. Краса!

- Піду куплю якийсь журнал в дорогу, - кажу я перше, що спадає на думку. Не хочу аби батьки щось запідозрили й почали допитувати. - Вам щось треба?

- Ні, не треба, - киває головою тато.

"Так, до подорожі готові. Відправлення за годину."

Та до кіоску я не поспішаю.

Зазвичай Алекс швидко відповідає, але зараз телефон мовчить. Повідомлення прочитав і мовчить. Я вже так звикла до нашого спілкування. По декілька разів перед сном перечитую наші переписки. В цілому, вони ні про що і про все одразу, але викликають мурахи по шкірі. І вранці я прокидаюсь з посмішкою, бо знаю що на мене чекає повідомлення. А з іншого боку... Може я все надумала? Це ж він мені дуже сильно подобається, а не я йому? Але ж той поцілунок...

Поїзд подають на посадку. Мама з татом спускаються на платформу, я без настрою плентаюсь за ними. Від Алекса так і не надійшло повідомлення. А з іншого боку, він не зобов'язаний писати мені постійно.

Але ж так хочеться...

- Квитки, будь ласка, - озивається провідниця, жіночка років п'ятдесяти.

- Дашо, покажи квитки. Швиденько, - підганяє мама.

Без настрою протягую телефон для сканування квитків.

- Вас троє, квитків четверо. Пасажир запізнюється?

- Ні, - відрізаю я. Христина наполягла викупити все купе.

Ми заходимо в купе.  Я ховаю валізу, плюхаюсь на незручну полицю. До відправлення п'ять хвилин. Дашко, на що ти розраховувала?

Мама одразу починає стелитись.

Мій телефон дзвонить. Алекс. Я швидко хапаю його аби мама не помітила і вибігаю в коридор.

- В тебе четверта платформа?

Що? Звідки він знає? Я чую оголошення через телефон. Невже він на вокзалі? В мене мову відбирає.

- Алло, ти мене чуєш?

- Так, так, - кажу я. Аж в горлі пересихає від несподіванки. - Четверта платформа.

- А вагон?

На ватних ногах я вилітаю з потяга.

- Чотирнадцятий.

- Куди ви? - кричить мені провідниця. Потяг ось-ось відправиться.

Я не звертаю на неї уваги. Шукаю очима Алекса. Невже це мені не сниться? Ущипніть мене.

- Я тебе бачу.

Я його бачу. Він скажено біжить через усю платформу. Я ж не можу поворухнутись і зрушити з місця.

Коли він нарешті опиняється біля мене, я все ще не можу повірити, що це відбувається насправді.

Його дихання важке, обличчя червоне, але очі... Здається, очі щасливі.

- Вирішив не відкладати "одного разу" на потім.  Я й так довго чекав.

Що? Це точно не сон? Мамо, тримай мене.

- Дівчино, заходьте до вагона. Потяг відправляється, - кричить провідниця.

Наші пальці переплітаються і ми міцно тримаємось один за одного.

Мій найкращий найгірший Новий рік.