Розділ 4. 2 січня

Мій план "Не виходити з дому" працює ідеально. Я виспалась, неквапливо поснідала і в піжамі дивлюсь новорічні фільми, які знайшла в Інтернеті. За вікном снігопад, у кімнаті горить ялинка, я у ліжку п'ю какао. Перфектно.

Звук мобільного подає сигнал, що треба його зарядити. Це не вперше за сьогодні, але до цього я його ігнорувала. Ледь знаходжу його серед ковдр. І в око впадає повідомлення від Алекса. Так, вчора ми обмінялись номерами, але я навіть не думала йому писати.

«Bonjour! Hope you are well. Maybe we should go for a walk in the center?»

Повідомлення прийшло ще зранку. Чорт, я навіть не дивилась на телефон і не здогадувалась, що Алекс мене запросить кудись. Я навіть не була впевнена, що ми побачимось ще коли-небудь.

По-перше, він мені дуже сподобався. А кому ж не сподобається галантний хлопець, високої статури, з чемними манерами? А ще темні очі, від яких неможливо відірватись, посмішка, від якої мліють ноги, і голос, який можна слухати вічно.

- Ні, тут без варіантів, - підбила підсумок Леся в кафе, користуючись моментом. - Вони ж студенти. Що з них взяти? - аргументувала вона. Зате не погребувала замовити найдорожчий десерт і каву. Я ж скромно пила фруктовий чай. Хлопці оплатили таксі та вечерю, але вона не змінила своєї думки.

Я знаю про її недоліки, але в кого їх немає? І взагалі хто я така, щоб її судити? Вона мене підтримує в усіх моїх божевільних письменницьких ідеях. Нам цікаво разом спілкуватись.

А мені що з того, що вони студенти? Я ж не чоловіка собі шукаю. Вчора ми небагато спілкувались, але нам було весело. З того, що вдалось дізнатись: Алекс одного віку зі мною, вивчає архітектуру в університеті в Парижі, а в Україну приїхав за програмою обміну на рік. І, наскільки я змогла зрозуміти, це його друга освіта.

Хоч спочатку мені було й некомфортно, але потім Алекс ніби зруйнував невидимий і видимий мовний бар'єр (дякую, Google) і врешті майже забувся про існування Лесі. У нас виявилось багато спільного: від однакових музичних уподобань (правда якби ми зустрілись років десять тому, то вони точно були б однаковими) до фільмів (знову ж таки нас поєднав дуже старий серіал).

Я дивлюсь на повідомлення і не знаю що робити. Я його ігнорувала цілий день, хоч насправді це не так. У сучасної людини телефон практично цілодобово в руках, але ж хто мені повірить, що я просто не бачила його повідомлення?

Добре, що буде те й буде. Не без допомоги перекладача пишу повідомлення, хоч і сама розумію, що це зайве - вчора він побачив рівень моїх вмінь у іноземній. А з іншого боку: хоч його англійська краща, але не бездоганна.

«Hi! I'd love to keep you company»

Натискаю відправити й схрещую пальці. Сама не знаю чому: щоб погодився або зовсім нічого не відповів.

Я дивлюсь на телефон як заворожена і боюсь поворухнутись, ніби заважаю сигналу.

Мобільний пищить, бо я так і не поставила його на зарядку. Шість відсотків зарядки. Чорт!

Не дочекавшись відповіді, але про всяк випадок, швидко біжу в душ. Ще цей герпес на губі зовсім невчасно з'явився (це все через запізнення Лесі). Цю болячку не замажеш, не замаскуєш. Ніби й непомітний, але ж він є.

Знову кидюсь до телефону. Нічого. Сама винна. Розмріялась.

В месенджер приходить повідомлення від Лесі. Не хочу відкривати, але читаю повідомлення. Вона хоче з Солею увечері приїхати в гості. А мені що до того, що буде Соля? Мені й до Лесі зараз не має ніякого діла. Нахабно, але без докору брешу, що збираю речі у Львів.

Я закриваю іконку з фото Лесі і відкриваю месенджер. Мої очі округлюються. Купа повідомлень від Алекса. Він писав ще вночі, якраз коли ми сіли в таксі. Клятий телефон! Чого ж я не перевірила месенджер відразу?

В останньому повідомленні фото біля тієї самої арки де ми зустрілись. Відправлено двадцять хвилин тому. Це запрошення?

Не буду гадати. Він онлайн.

"Is this an invitation?"

І за секунду приходить відповідь.

"Yes"

Мурахи по шкірі, дихання прискорюється. Всередині мене загораються невидимий мотор і я починаю збиратись з нереальною швидкістю. Ненавиджу коли мене чекають.

Якого біса в моєму гардеробі ніякого пристойного одягу? Не піду ж я на побачення (але зовсім не побачення) в діловому костюмі. Який жах! Одяг з шафи ракетою летить на ліжко. Так, костюм не підходить, спідниця не сьогодні, блузка світиться, джинси треба випрати, светр... О, цей жовтий светр годиться (і він миттю переміщається на крісло). Господи, чого я так хвилююсь? Аж руки трусяться. Так, штани - не підходять. О, сірі джинси годяться. Підходять і під черевики, і під парку, і під маленьку сумку.

П’ять хвилин вистачає аби переодягатись, намалювати на очах стрілки і за допомогою туші збільшити вії.

Шапка, парка, черевики, сумка. Готова.

Ми зустрічаємось на Майдані Незалежності. Тут не так святково, зате людей трохи менше і ми можемо прогулятись.

Я легко впізнаю Алекса, хоч і не бачу його обличчя. Чорне пальто, сині джинси, стильні кросівки. Тільки один високий хлопець може чекати під невеличким снігопадом, вимальовуючи ногами фігури на снігу.