Розділ 3. 1 січня

Поспати вдалось лише декілька годин. Напередодні я обіцяла мамі, що приїду на обід.

Я сильно не чепурилась: вимила голову (волосся після шампанського було липке), зробила ручний масаж обличчя (обов’язковий ритуал зранку) і випила міцного чаю аби трохи прокинутись.

Я вирішила не їхати на власній автівці - алкоголь ще є в моїй крові і я не впевнена у своїх водійських здібностях. До того ж сніг знову опустився.

- А де ти припаркувалась? - перше питання від мами, щойно я переступаю поріг.

- Я на метро, - пояснюю я і вішаю свою засніжену куртку окремо від інших.

- Проходь, проходь, - запрошує мама. - В мене вже все готове.

Тато сидить у вітальні, перемикає канали. Він одягнув святковий зелений светр і підстригся.

- Привіт, тату! - Я сідаю поруч і обіймаю. - Що робиш?

- Бездумно витрачаю час поки мама чекає гостей.

- Гостей? - питаю я і дивлюсь на великий розкладний стіл, якому точно більше років, ніж мені та купу стільців. Сподіваюсь вона не додумалась запросити Костю. - Мам, я думала ти чекала тільки мене! - кажу я заголосно, але в тому не має потреби - вона якраз заходить у вітальню з холодцем в руках.

- Прийде тітка Галя, сусідка з поверху нижче. Приїде татів брат з дружиною.

- Дядько Іван в Києві? – перепитую я. Він вже давно живе у Чехії.

- Так, - озивається тато. - Вони прилетіли сьогодні зранку на кілька днів. Поживуть у нас. Не проти якщо займуть твою кімнату?

Ця кімната давно вже не належить мені. Во вже як рідна то для одних гостей, то для інших.

Коли нарешті всі гості в купі, всі вітання прозвучали, всі перепитали чого це я з батьками (жарт, після якого я трохи пожаліла, що приїхала), ми сідаємо до столу.

За що я люблю приїжджати додому і чому я вдячна батькам - тут я завжди відчуваю себе маленькою дівчинкою і тут інколи таке враження, що час зупинився. Мама готує практично одні й ті ж страви на свята: обов'язково на Новий рік олів'є і шуба. Ці салати я їх можу їсти тільки раз в рік, бо потім не хочеться. Кожного року мама наряджає ялинку і ставить у вітальні. Щоправда, раніше ялинка була від підлоги до стелі і густо прикрашалась іграшками. Зараз же вона все так же густо прикрашена іграшками (сучасні і колишні ідеально гармоніюють між собою), але росту в ній максимум півтора метра і стоїть вона на тумбі.  Як і колись ялинка прикрашається не тільки іграшками, а й цукерками. В моєму дитинстві цукерки ледь дочікувались Нового року, бо мама, а не ми малі, тихенько прокрадалась і знімала їх. А ще ми сиділи з Христиною на дивані і щоразу сміялись та плакали коли дивились пригоди Кевіна, а тато смішливо сварився, мов чого рюмсати із року в рік. Особливо ми хлюпали носом на моменті коли Кевін загадує бажання біля ялинки у Рокфеллер Центрі, щоб побачити маму, хоча б один раз, хоча б на хвилинку.

За посиденьками з гостями час летить непомітно, а планів у мене багато. Я все ж вирішила зустрітись з Лесею після її повідомлення сьогодні зранку. Проте перед зустріччю потрібно здійснити своє маленьке бажання. До того ж я вже втомилась слухати коментарі тітки Галі поки дядько жваво розказував про життя у Чехії. «Та то у вас так, - раз у раз скрикувала невдоволено вона. - А нас не так. Ти поживи тут і сам побачиш!».

– Зараз буде торт! – оголошує мама і трохи знижує градус невдоволення тітки Галі.

Я ж вирішую, що це знак і час зникати з квартири хоч я і обожнюю мамин фірмовий шоколадний торт. Мама його готувала вчора і він встиг ідеально просочитись. Ммм, обожнюю ці м’якенькі коржі з додаванням апельсинової цедри, масляно-кавовим кремом і шоколадною глазур’ю.

- Мамо, я на десерт не залишусь, - кажу я, поки ріжу торт. - Мені треба ще зустрітись з Лесею.

Звичайно, в мене ще залишився гіркий присмак після вчорашнього, але ж треба дати другий шанс. Тим паче, я ж приготувала їй і Солі подарунок: квитки на Imagine Dragons. Давно ми збирались сходили на їх концерт і ось нарешті вони приїжджають за пів року.

- Як це не залишишся? - питається вона. - Давай я тобі з собою дам.

- Мамо, я ж не буду з тортом їздити по всьому Києву.

- А ти по всьому Києву зібралась їздити?

Мама хоч і невдоволена, що я "залишилась голодною" та все-таки відпускає мене без десерту.

Я прощаюсь з усіма і швидко вибігаю на вулицю.

Щаслива, я крокую на Софіївську площу через святковий Хрещатик. Завжди любила Хрещатик. Ну то й що, що тут купа туристів?  В дитинстві поїздки на Хрещатик було за свято, особливо взимку. Зараз тут густо прикрашені дерева вогниками, над самою вулицею святкова ілюмінація, та й з магазинів чути новорічні пісні. А взагалі, Хрещатик гарний в будь-яку пору року.

Я неспішно йду до Софіївської площі, бо прекрасно знаю, що Леся запізниться. Вона ніколи не приходить вчасно. Але зараз мій настрій піднесений: нарешті я купила собі парфуми Givenchy та ще й найбільший об'єм взяла (за знижку дякую Жені). Я довго на них дивилась і довго їх нюхала і нарешті наважилась їх купити. З Новим роком, Дашо!

Я встигаю випити великий стакан класичного глінтвейну, зробити фото для декількох закоханих пар, відмовитись від пропозиції чоловіка напідпитку скласти мені компанію, трохи примерзнути біля пам’ятника Богдану Хмельницькому, потанцювати під пісні українських артистів, що лунають зі сцени й відігнати думки чи не піти мені вже додому, поки нарешті в  натовпі бачу Лесю. Вона привертає увагу не тільки кучерями, а й яскравими кольорами. Якщо інші люди обирають темні кольори, то вона наближається у яскраво-жовтому пальто. Не помітити її неможливо.