Розділ 25

Наступного дня Кіра прокинулася з відчуттям, що вчорашня розмова їй наснилася.

Вона взяла телефон.

Повідомлення від Максима було на місці.

«Мені тебе не вистачає.»

Кіра усміхнулася.

А потім згадала про Андрія.

Усмішка зникла.

— Чудово, Кіро. Просто чудово...

Вона відклала телефон.

Саме в цей момент задзвонив Андрій.

— Доброго ранку.

— Доброго.

— Я подумав... Може, сьогодні поїдемо кудись? Тільки вдвох.

Кіра заплющила очі.

— Так. Добре.

Вони поїхали за місто.

Андрій намагався зробити все так, як колись.

Їхня улюблена музика.

Кафе біля дороги.

Прогулянка.

Він навіть купив їй те тістечко, яке вона колись любила.

— Пам'ятаєш? — усміхнувся він.

— Пам'ятаю.

— Я теж.

Кіра взяла коробочку.

— Дякую.

Але радості не було.

Не такої, як раніше.

Андрій це помітив.

— Кіро, скажи мені чесно.

— Що?

— Ти все ще хочеш бути зі мною?

Вона мовчала.

— Я хочу, щоб ти сказала правду.

Кіра опустила очі.

— Я не знаю.

Андрій важко видихнув.

— Через нього?

Вона не відповіла.

І цієї відповіді вистачило.

Тим часом Максим отримав повідомлення.

«Можемо зустрітися?»

Він подумав, що це Кіра.

Але повідомлення було від Софії.

Вони зустрілися в парку.

— Я подумала, — сказала Софія.

— Про що?

— Нам краще залишитися друзями.

Максим усміхнувся.

— Я теж так думаю.

— Ти вже зрозумів, чому?

Він мовчав.

Софія похитала головою.

— Ти завжди був жахливим брехуном.

— Я не брешу.

— Тоді скажи.

Максим подивився кудись убік.

— Я сумую за Кірою.

Софія усміхнулася.

— Я знала.

— Звідки?

— Бо коли ти говориш про неї, у тебе змінюється обличчя.

Максим засміявся.

— Це звучить жахливо.

— Зате правда.

Увечері Максим написав Кірі:

«Можемо зустрітися?»

Вона відповіла:

«Не знаю...»

«Будь ласка.»

Вона довго дивилася на повідомлення.

Потім:

«Добре.»

Вони зустрілися біля того самого озера, де колись їздили всією родиною.

Було вже темно.

— Привіт, — тихо сказав Максим.

— Привіт.

Кілька секунд вони просто стояли.

— Я поговорив із Софією.

— І?

— Ми залишилися друзями.

Кіра кивнула.

— Це добре.

— А ти?

— Андрій знає.

Максим напружився.

— Про нас?

— Про те, що я...

Вона не договорила.

— Що ти?

— Що сумую за тобою.

Максим завмер.

— Ти сказала йому це?

— Ні.

— Тоді звідки він знає?

Кіра усміхнулася крізь сльози.

— Бо він не дурний.

Максим зробив крок до неї.

— Кіро...

— Не треба.

— Чому?

— Бо я не знаю, що робити.

— Я теж.