Розділ 23

Наступного ранку Кіра прокинулася з дивним відчуттям.

Наче сьогодні мало щось закінчитися.

І вона знала що саме.

Телефон лежав поруч.

Жодного повідомлення від Максима.

Вона сама хотіла написати йому кілька разів, але щоразу зупинялася.

«Ми ж вирішили все закінчити. Навіщо писати?»

О дев'ятій задзвонила мама.

— Кіро, не забудь. Сьогодні ввечері всі збираємося. Будемо остаточно вирішувати з весіллям.

— Мамо...

— Що?

— Нам треба вам дещо сказати.

— Щось із Максимом?

Кіра замовкла.

— Так.

— Ви посварилися?

— Можна й так сказати.

— Помиритеся.

— Не думаю.

— Кіро...

— Мамо, ввечері поговоримо.

Вона поклала слухавку.

Через хвилину прийшло повідомлення.

Максим: «Ти говорила з мамою?»

Кіра довго дивилася на екран.

«Так.»

«Тоді сьогодні?»

«Сьогодні.»

Після цього знову тиша.

Увечері вони зустрілися біля будинку.

Максим стояв, засунувши руки в кишені.

Кіра підійшла.

— Привіт.

— Привіт.

— Готовий?

— Ні.

Вона ледь усміхнулася.

— Я теж.

— Тоді можемо ще втекти.

— Куди?

— Не знаю.

— Геній.

— Дякую.

На кілька секунд вони обоє засміялися.

А потім стало тихо.

Кіра подивилася на нього.

— Мені буде тебе не вистачати.

Максим завмер.

Вона сама здивувалася своїм словам.

— Я маю на увазі... наших жартів. Цих дурних поїздок. Усього цього.

— Я зрозумів.

— Правда?

— Так.

Він подивився на неї.

— Мені теж.

Кіра опустила очі.

— Але, мабуть, так правильно.

— Мабуть.

Вони зайшли до будинку.

Усі вже чекали.

На столі знову лежали каталоги весільних залів.

Кіра подивилася на них і ледь не розсміялася.

— Нам треба дещо сказати.

Мати Максима усміхнулася.

— Нарешті?

Максим глибоко вдихнув.

— Ми вирішили не одружуватися.

Тиша.

— Що? — одночасно запитали дві матері.

Кіра подивилася на Максима.

— Ми зрозуміли, що поспішили.

Батько Кіри насупився.

— Але ви ж були такі щасливі.

Максим відповів:

— Ми були хорошими друзями.

Кіра кивнула.

— Дуже хорошими.

— Але цього виявилося недостатньо.

Цього разу ніхто не сперечався.

Їхні батьки поступово зрозуміли, що рішення остаточне.

Мати Кіри витерла очі.

— Шкода.

Кіра подивилася на Максима.

— Нам теж.

І це була єдина фраза, в якій вони обоє не зіграли.

Коли всі розійшлися, Максим провів Кіру до дверей.

— Ну що...

— Ну що?

— Ось і все.

— Так.

Вона вже хотіла піти.

— Кіро.

— Що?

Максим дістав із кишені маленький брелок-гусака.

— Ти забула.

Вона взяла його.

— Я думала, він у мене.

— Був у машині.

Кіра усміхнулася крізь сум.

— Дякую.

Вона зробила крок до дверей.