Розділ 22

Увечері Кіра та Максим зустрілися біля будинку її батьків.

Вони мали домовитися, як повідомити батькам про кінець їхньої «заручин».

Але розмова з самого початку пішла не так.

— Андрій знає про нашу домовленість? — запитав Максим.

— Ні.

— Чому?

— Бо це не його справа.

— Він твій хлопець.

— А ти чому так переймаєшся?

Максим знизав плечима.

— Просто питаю.

— Ти останнім часом багато питаєш про Андрія.

— А ти — про Софію.

Кіра насупилася.

— Я просто хотіла знати, чи ви помирилися.

— Помирилися.

— Добре.

— І все?

— А що ще?

Максим подивився на неї.

— Нічого.

Вони замовкли.

Кіра першою порушила тишу:

— Нам треба сказати батькам, що все закінчилося.

— Так.

— Завтра?

— Завтра.

— І після цього ми повертаємося до своїх життів.

Максим кивнув.

— Так.

Чомусь від цієї фрази стало неприємно обом.

— Ти ж цього хотів, — сказала Кіра.

— Хотів.

— Тоді чому мовчиш?

— Бо не знаю, що сказати.

— А раніше знав.

Максим різко підняв голову.

— Що ти хочеш від мене, Кіро?

— Нічого.

— Тоді чому ти постійно шукаєш привід залишатися поруч?

Вона образилася.

— Це ти постійно мене кудись тягнеш!

— Бо ти погоджуєшся!

— Бо думала, що тобі потрібна компанія!

— А тобі?

Кіра замовкла.

— Мені теж.

Максим гірко усміхнувся.

— От бачиш.

— Що?

— Нічого.

— Скажи!

— Ти хочеш повернутися до Андрія. Я це розумію.

— Так!

Слово прозвучало занадто різко.

Максим відвернувся.

— Добре.

— А ти хочеш повернутися до Софії.

— Так.

— От і чудово.

— Чудово.

Вони стояли навпроти одне одного.

Обидва злі.

Обидва засмучені.

І жоден не хотів зробити перший крок назад.

— Знаєш, що найсмішніше? — сказала Кіра.

— Що?

— Ми навіть не були справжньою парою.

Максим подивився їй прямо в очі.

— Саме це я й намагаюся собі нагадати.

Кіра завмерла.

— Тобто?

— Нічого.

— Ні. Скажи.

— Я кажу, що все це було грою. Ми самі так вирішили.

— Правильно.

— Тоді чому ти зараз дивишся на мене так, ніби я зробив тобі боляче?

Кіра відчула, як защеміло в грудях.

— Бо ти зробив.

Максим нічого не відповів.

— Але це нічого не означає, — додала вона. — Бо ми ж домовилися.

— Так.

— Тоді все.

— Все.

Кіра розвернулася.

Зробила кілька кроків.

— Кіро.

Вона зупинилася.

Максим хотів сказати: «Не йди».

Але замість цього сказав:

— До завтра.

Вона кивнула.

— До завтра.

І пішла.

Удома Кіра довго сиділа на ліжку.

Телефон лежав поруч.

Вона чекала повідомлення.

Нічого.

У Максима було так само.

Він відкривав їхній чат, набирав:

«Ти як?»