Розділ 19

У понеділок Кіра прийшла на роботу й одразу зрозуміла: щось не так.

Її колега Марина дивилася на неї з таким виразом обличчя, ніби знала державну таємницю.

— Що? — запитала Кіра.

— Нічого.

— Маринo.

— Добре.

Марина підсунула телефон.

На екрані була фотографія.

Кіра з Максимом біля магазину.

Вона тримала його за руку.

— Це що?

— Твій наречений.

— Звідки в тебе це?

— Твоя мама вчора виклала фотографію в сімейний чат.

Кіра заплющила очі.

— Вона не могла.

— Могла.

— Що ще?

Марина перегорнула фотографію.

— Тут ви дуже мило виглядаєте.

— Це випадковість.

— Ага.

— Ми просто...

— Закохані?

— Ні!

Марина підняла брови.

— Я нічого не сказала.

Кіра замовкла.

— Просто він мій...

Вона зупинилася.

— Друг.

— З каблучкою на пальці?

Кіра подивилася на свою руку.

Срібна каблучка, яку Максим подарував їй кілька днів тому, блищала на сонці.

— Це нічого не означає.

— Звичайно.

Марина усміхнулася.

— Я тобі вірю.

Кіра зрозуміла, що їй ніхто не вірить.

Увечері Максим зустрів її біля роботи.

— Привіт.

— Привіт.

— Ти чого така?

— Нас фотографують.

— Що?

Кіра показала йому телефон.

Максим довго дивився на фотографію.

— О.

— О?

— Я тут нормально вийшов.

— Максим!

— Що?

— Ти не розумієш. Тепер усі думають, що ми справжня пара.

— А ми хіба не для цього все почали?

— Перед батьками!

— А фотографія жодного разу не була частиною плану.

— Саме тому!

Максим замислився.

— Може, варто трохи обережніше поводитися на людях.

— Нарешті розумна думка.

— Тоді перестань тримати мене за руку.

Кіра відразу відпустила його.

— Домовились.

Вони пройшли кілька кроків.

Максим зупинився.

— До речі...

— Що?

— Ти сьогодні дуже мовчазна.

— Просто втомилася.

— Через фотографію?

— Не знаю.

Вона трохи помовчала.

— Мене просто дратує, що всі навколо вирішили, ніби знають про нас більше, ніж ми самі.

Максим кивнув.

— Розумію.

— Ми ж знаємо, що це все несправжнє.

— Так.

— Правда?

— Правда.

Він сказав це легко.

Без вагань.

І Кіра чомусь відчула полегшення.

— Добре.

Вони пішли далі.

На перехресті Максим раптом зупинився.

— Почекай.

— Що?

— Там Софія.

Кіра подивилася вперед.

На іншому боці вулиці справді стояла Софія.

Вона теж їх побачила.

Її погляд зупинився на каблучці на пальці Кіри.

Потім вона подивилася на Максима.

Кілька секунд ніхто не рухався.

— Ти хочеш підійти? — тихо запитала Кіра.

— Не знаю.

— Тоді не треба.

— Чому?

— Бо, можливо, їй зараз боляче.

Максим подивився на Кіру.

— Ти завжди думаєш про інших?