Розділ 18

Наступного ранку Кіра прокинулася від дзвінка.

— Алло?

— Кіро, доброго ранку! — голос матері звучав підозріло весело.

— Що сталося?

— Я знайшла чудовий зал для весілля.

Кіра сіла на ліжку.

— Якого весілля?

— Твого.

— Мамо!

— Не хвилюйся. Він ще вільний.

— Я не хвилююся.

— Чудово. Тоді я забронюю.

— Ні!

Пауза.

— Чому?

Кіра задумалася.

— Бо...

Вона не знала, що сказати.

— Бо Максим хоче спочатку поговорити зі своїми батьками.

— Уже поговорив.

— Що?!

— Його мама сказала, що вони готові допомогти з весіллям.

Кіра повільно опустила телефон.

— Це кінець.

— Що?

— Нічого, мамо. Я передзвоню.

Вона поклала слухавку.

І одразу набрала Максима.

— Ми катастрофа.

— Доброго ранку тобі теж.

— Мої батьки хочуть забронювати зал.

— Мої вже вибрали ресторан.

— Ти жартуєш?

— На жаль, ні.

— Ми хотіли їх відлякати!

— А вони, здається, надихнулися.

— Що робимо?

Максим замовк.

— Є одна проблема.

— Яка ще?

— Моя мама хоче, щоб ми сьогодні поїхали вибирати обручки.

Кіра закрила очі.

— Я зараз збожеволію.

Через дві години вони сиділи в ювелірному магазині.

Перед ними лежали десятки обручок.

Продавчиня усміхалася.

— Вам щось класичне?

— Ні, — одночасно відповіли вони.

Продавчиня здивувалася.

— Тоді, можливо, щось незвичайне?

Кіра подивилася на Максима.

— Нам потрібне максимально непрактичне.

— З камінням? — запитала продавчиня.

— Чим більше, тим краще, — відповів Максим.

Кіра кивнула.

— І бажано таке, щоб зачіпалося за все навколо.

Продавчиня трохи розгубилася.

— Ви точно хочете обручки?

— Ні, — прошепотіла Кіра.

— Так, — одночасно сказав Максим.

Вона штовхнула його ліктем.

— Ай.

— Усміхайся.

— Я й так усміхаюся.

— Ти виглядаєш так, ніби тебе ведуть на допит.

— Мене і ведуть.

Продавчиня принесла кілька варіантів.

Кіра приміряла одну.

Максим подивився.

— Ця тобі пасує.

— Звідки ти знаєш?

— Не знаю.

— Тоді мовчи.

Вона зняла каблучку.

— Жахлива.

Продавчиня забрала її.

Максим раптом засміявся.

— Що?

— Нічого.

— Кажи.

— Просто ти так серйозно ставишся до вибору каблучки, хоча ще тиждень тому ми навіть не знали одне одного.

Кіра теж усміхнулася.

— Оце і є найсмішніше.

Вони переглянулися.

І на секунду обом стало дивно.

Не через каблучки.

Через те, наскільки природно вони зараз сиділи поруч.

Наче робили це вже давно.

Але ця думка швидко зникла.

— Нам потрібна найдивніша, — сказала Кіра.

— Згоден.

Увечері Максим приніс їй маленьку коробочку.

— Що це?

— Відкрий.

Всередині лежала проста срібна каблучка.

Кіра здивовано подивилася на нього.

— Це не обручка.

— Знаю.

— Тоді навіщо?