Розділ 14

— Кіро.

— Мм...

— Кіро, вставай.

— Ні.

— Ти сама вчора погодилася піти до озера.

— Учора я була іншою людиною.

Максим стояв у дверях із двома чашками кави.

— А ця людина п'ять хвилин тому обіцяла мені, що прокинеться.

— Вона помилилася.

— Зрозуміло.

Він поставив чашку на стіл.

— Тоді я піду сам.

Кіра різко сіла.

— Зачекай.

Максим ледь помітно усміхнувся.

— А я думав, ти не хочеш.

— Я хочу каву.

— А озеро?

— Озеро — бонус.

Через десять хвилин вони вже йшли стежкою.

Кіра тримала чашку обома руками.

— Ти знаєш, що нормальні люди о сьомій ранку ще сплять?

— Нормальні люди не погоджуються на фіктивні заручини.

— Це була твоя ідея.

— І ти погодилася.

— На моєму місці ти теж погодився б.

— Уже шкодую.

— Пізно.

Вони дійшли до озера.

Вода була майже нерухома.

Навколо — тиша, дерева й ранковий туман.

Кіра зупинилася.

— Гарно.

— Так.

Вони сіли на старий дерев'яний місток.

Кілька хвилин просто дивилися на воду.

— Можна тебе дещо запитати? — сказала Кіра.

— Звичайно.

— Ти справді хочеш повернутися до Софії?

Максим не відповів одразу.

— Не знаю.

— Ти ж її кохав?

— Думаю, так.

— «Думаю»?

— Ми були разом довго. Я звик до неї. Але останнім часом усе стало... складно.

Кіра кивнула.

— У мене з Артемом приблизно так само.

Максим подивився на неї.

— Ти його любиш?

— Я не знаю.

Вона покрутила чашку в руках.

— Мабуть, я теж просто звикла.

Вони знову замовкли.

Але цього разу розмова не була важкою.

Навпаки.

Наче вони вперше дозволили собі говорити чесно, не придумуючи реплік для своїх батьків.

— Отже, — сказав Максим, — виходить, ми обоє чудово вміємо робити вигляд, що знаємо, чого хочемо.

Кіра засміялася.

— Схоже на те.

— Це вже спільна риса.

— Не радій.

Він усміхнувся.

Раптом із кущів почувся дивний звук.

Кіра завмерла.

— Що це?

— Не знаю.

— Максиме...

— Може, птах.

З кущів вискочив величезний гусак.

Кіра скрикнула й відскочила назад.

Максим засміявся.

— Ти чого?!

— Він на мене дивиться!

— Це гусак.

— Я бачу!

Гусак зробив крок до них.

Кіра схопила Максима за руку.

— Зроби щось!

— Що?!

— Ти чоловік!

— І що я маю зробити? Провести з ним переговори?

Гусак зашипів.

Максим одразу відступив.

— Добре. План змінився. Він головний.

Кіра вже сміялася.

— Ти боягуз!

— Я просто не хочу помирати молодим.

Гусак ще раз зашипів.

— Все, — сказав Максим. — Відступаємо.

Вони швидко пішли назад стежкою.

Кіра сміялася так сильно, що ледве йшла.

— Не смійся!

— Ти так героїчно тікав!

— Я здійснював тактичний відступ.

— Від гусака?

— Саме так.

Коли вони повернулися до будинку, мати Кіри вже стояла на ґанку.

— Що сталося?