Розділ 12

— Ні.

Кіра стояла посеред кухні й дивилася на матір так, ніби та щойно запропонувала їй переїхати на Марс.

— Що означає «ні»?

— Я не їду.

— Поїдеш.

— Не поїду.

— Кіро, це всього лише вихідні за містом.

— З твоїми батьками?

— І з Максимом.

— Саме тому.

Мати зітхнула.

— Ми хочемо краще його пізнати.

— Ви хочете перевірити, чи він не втече від мене через дві години.

— Можливо.

— Чудово. А якщо втече?

— Тоді це буде корисна інформація.

Кіра схопила подушку й кинула її на диван.

— Ви всі змовилися.

Через два дні Кіра стояла біля автомобіля з величезною сумкою.

Максим подивився на неї.

— Ми їдемо на два дні.

— Я знаю.

— Тоді навіщо тобі три сумки?

— Перша — одяг.

— А друга?

— Косметика.

— Третя?

Кіра серйозно відповіла:

— На випадок, якщо мені стане погано.

— Від чого?

— Від вас.

Максим засміявся.

— Я скучив за твоєю доброзичливістю.

— А я ще навіть не починала.

Він відкрив багажник.

— Клади.

— Обережно.

— Що там?

— Моє життя.

— Тоді я поставлю зверху аптечку.

Через годину вони вже їхали за місто.

За кермом сидів батько Кіри.

Поруч — її мати.

На задньому сидінні Кіра й Максим.

Спочатку вони мовчали.

Потім Максим нахилився до неї.

— Скільки ще?

— Не знаю.

— Ти можеш запитати?

— Не хочу.

— Чому?

— Бо тато скаже: «Ще сто двадцять кілометрів».

— А скільки насправді?

— Двадцять.

Максим тихо засміявся.

— Твій батько жорстокий.

— Ти ще не бачив його, коли він голодний.

За хвилину з переднього сидіння почувся голос:

— Ми все чуємо.

Кіра заплющила очі.

— Ось.

Максим прикрив рот рукою, щоб не засміятися.

Будинок за містом виявився красивим.

Дерев'яна тераса, сад, озеро неподалік.

— Вау, — сказала Кіра.

— Подобається? — запитала мати.

— Дуже.

— Тоді завтра будете допомагати з городом.

Кіра одразу повернулася до Максима.

— Я передумала. Не подобається.

— Я теж.

— Не нити, — сказав батько. — Тут усі працюють.

Максим підняв руку.

— А якщо я не вмію?

— Навчимо.

— А якщо не хочу?

— Навчимо хотіти.

Кіра тихо прошепотіла:

— Тепер я розумію, чому ти такий.

— Який?

— Травмований.

Він засміявся.

Наступного ранку їх розбудили о сьомій.

— Вставайте!

Кіра накрила голову ковдрою.

— Я померла.

Максим, який спав у кімнаті навпроти, виглянув у коридор.

— Я теж.

— Ви обоє на город, — суворо сказала мати Кіри.

Через двадцять хвилин вони стояли перед грядками.

Максим тримав лопату.

Кіра — відро.

— Що робимо?

— Копаємо картоплю.

Максим подивився на неї.

— Ти вмієш?

— Звичайно.

— А я ні.

— Тоді просто роби вигляд, що вмієш.

Він встромив лопату в землю.