Розділ 11

Минув тиждень. За цей час Кіра й Максим бачилися майже щодня. Не тому, що хотіли. Принаймні так вони пояснювали це одне одному. Їм потрібно було підтримувати свою легенду. Були спільні вечері, випадкові зустрічі біля роботи, кілька фотографій для батьків і навіть похід у кіно. Усе мало виглядати переконливо. І поступово вони перестали помічати, що після виконання «обов'язкової програми» часто залишалися разом ще на годину-дві. Просто поговорити.

— Ти знову запізнилася.

Максим стояв біля кав'ярні, дивлячись на годинник.

— На три хвилини.

— На чотири.

— Ти рахував?

— Так.

— Ти нестерпний.

— Я знаю.

Кіра простягнула йому стаканчик.

— Ось.

— Що це?

— Кава.

— Для мене?

— Ти ж казав, що без неї зранку не функціонуєш.

Максим здивовано подивився на стаканчик.

— Ти запам'ятала?

— Не вигадуй. Це просто кава.

Він усміхнувся.

— Дякую.

Вони рушили вулицею.

— До речі, — сказала Кіра, — сьогодні ввечері твої батьки будуть у ресторані?

— Так.

— Значить, нам треба прийти разом.

— Зрозуміло.

— І поводитися закохано.

— Це буде складно.

— Чому?

— Ти постійно наступаєш мені на ноги.

— Це випадково.

— Минулого разу ти зробила це сім разів.

— Я нервувала.

— А сьогодні?

— Сьогодні можу зробити десять.

Максим засміявся.

Увечері вони сиділи за столиком у ресторані.

Батьки Максима були за кілька столиків від них.

— Тримай мене за руку, — прошепотіла Кіра.

— Навіщо?

— Мама дивиться.

Максим взяв її руку.

Кіра відчула його долоню.

Нічого особливого.

Просто частина гри.

Вона продовжила розмову.

— Ти завтра вільний?

— Після шостої.

— Мені потрібно купити подарунок для Артема.

Максим на мить замовк.

— Який?

— Не знаю. Може, годинник.

— Він носить годинники?

— Так.

— Тоді не бери дорогий.

Кіра здивовано подивилася на нього.

— Чому?

— Бо він може подумати, що ти намагаєшся його купити.

— А що взяти?

Максим трохи подумав.

— Щось особисте.

— Наприклад?

— Ти краще знаєш його.

— Точно.

Вона усміхнулася.

— Дякую.

Максим кивнув.

Він не відчув нічого незвичайного.

Просто допоміг людині, яку вже вважав другом.

Наступного дня Кіра прийшла до нього з невеликою коробкою.

— Це що?

— Подарунок для Софії.

Максим здивувався.

— Навіщо?

— У неї скоро день народження.

— Звідки ти знаєш?

— Ти розповідав.

Він відкрив коробку.

Всередині лежала красива закладка для книги.

— Думаєш, їй сподобається?

— Думаю, так.

Максим усміхнувся.

— Дякую.

— Не дякуй. Це просто подарунок.

Він подивився на неї.

— Ти дивна.

— Чому?

— Ти допомагаєш мені вибрати подарунок для моєї дівчини.

Кіра знизала плечима.

— А ти допомагаєш мені вибрати подарунок для мого хлопця.

Вони переглянулися.

І це справді здавалося цілком нормальним.

Адже вони були просто партнерами.

Друзями.

Людьми, які тимчасово грали закоханих.