Розділ 9

— Софіє, зачекай!

Максим наздогнав її біля воріт.

Вона зупинилася, але не обернулася.

— Не треба.

— Дай мені пояснити.

— Що саме? Що ти привів іншу дівчину до своїх батьків і назвав її нареченою?

— Це не те, що ти думаєш.

Софія нарешті повернулася.

В її очах стояли сльози.

— Тоді що?

Максим мовчав.

Він не міг сказати правду.

Не зараз.

— Я просто...

— Ти просто що?

— Мені потрібно було зробити одну річ.

— А мені потрібно було знати про неї?

Він опустив очі.

Софія гірко усміхнулася.

— Я зрозуміла.

— Софіє...

— Не пояснюй.

Вона пішла.

Максим залишився стояти посеред тротуару.

Він дістав телефон.

На екрані було повідомлення від Кіри.

«Все гаразд?»

Максим кілька секунд дивився на слова.

Потім написав:

«Ні.»

Кіра сиділа за столом навпроти його батьків.

Мати мовчки розглядала її.

Нарешті не витримала.

— Ви давно разом?

— Недовго.

— І вже заручилися?

Кіра усміхнулася.

— Ми швидко приймаємо рішення.

— А де ви познайомилися?

Вона завмерла.

Цього вони не продумали.

— У ліфті.

Батько нахмурився.

— У ліфті?

— Так.

— І після цього ви вирішили одружитися?

— Приблизно.

Мати Максима подивилася на неї так, ніби перед нею сиділа людина з іншої планети.

— Ви, мабуть, дуже імпульсивна.

— Є таке.

— І працюєте де?

— У рекламній агенції.

— Заробляєте добре?

Кіра ледь не поперхнулася.

— Достатньо.

— А Максим вас забезпечуватиме?

Кіра повільно поставила чашку.

— Я не потребую, щоб мене хтось забезпечував.

Батько Максима вперше уважно подивився на неї.

— Принаймні це добре.

Кіра мало не засміялася.

Їхній план працював.

Батьки вже точно не вважали її ідеальною.

Але чомусь перемоги вона не відчувала.

Максим повернувся через двадцять хвилин.

— Де Софія? — тихо запитала Кіра.

— Пішла.

Він сів поруч.

Між ними залишилося лише кілька сантиметрів.

— Вона плакала, — сказав Максим.

Кіра опустила очі.

— Мені шкода.

— Я знав, що їй буде боляче.

— Тоді навіщо ми це робимо?

Максим не відповів.

Бо не знав. Вони обоє чудово розуміли, що їхня гра мала бути веселою помстою батькам. Але тепер у цій грі з'явилися справжні сльози.

Кіра тихо сказала:

— Чому ти  не попередив про нашу затію? Може, зупинимося?

Максим повернувся до неї.

—  Я не встиг.  Телефонував їй, а вона не брала слухавку. Ти хочеш зупинити це все?

Вона відкрила рот. Але відповісти не змогла. Бо в цей момент їхні погляди зустрілися. І обоє відчули щось дивне. Щось, чого не було в їхньому плані. Максим першим відвів очі.

— Ні, — тихо сказав він. — Ми не можемо зупинитися.

— Чому?

— Бо якщо зараз відступимо, батьки знову почнуть вирішувати за нас.

Кіра кивнула.

— Добре.

Вона простягнула руку.

— Тоді граємо далі.

Максим подивився на її долоню. І взяв її. Цього разу ніхто не змушував їх триматися за руки. І саме це налякало Кіру найбільше.