Розділ 8

— Я не піду.

Кіра стояла перед дзеркалом і втретє змінювала сережки.

— Ти сам сказав, що це буде просто гра.

— Саме так.

Максим сидів на краю її дивана й спостерігав за нею.

— Тоді чому ти нервуєш?

— Я не нервую.

— Ти вже двадцять хвилин вибираєш між двома парами сережок.

Кіра кинула на нього сердитий погляд.

— Я хочу виглядати переконливо.

— Ти й так виглядаєш переконливо.

Вона завмерла.

Максим теж зрозумів, що сказав.

— Тобто... переконливо як моя жахлива наречена.

— Звичайно.

Кіра відвернулася, приховуючи усмішку.

— І що мені робити?

Максим підвівся.

— Бути собою.

— Це не дуже допоможе.

— Ти нестерпна, коли злишся.

— Дякую.

— Любиш сперечатися.

— Це правда.

— І ще...

Він задумався.

— Ти надто добра.

Кіра перестала усміхатися.

— Це недолік?

— Для нашого плану — так.

Через годину вони стояли перед будинком батьків Максима.

Кіра глибоко вдихнула.

— Я готова.

— Точно?

— Ні.

— Чудово. Я теж.

Максим узяв її за руку.

Це мало бути частиною вистави.

Просто жест для батьків.

Але Кіра відчула тепло його долоні й раптом забула, що хотіла сказати.

— Готова? — повторив він.

— Так.

Двері відчинилися.

— Максиме! Нарешті!

Мати обійняла сина, а потім перевела погляд на Кіру.

Її усмішка зникла.

— А це хто?

Максим навіть не здригнувся.

Він міцніше стиснув руку Кіри.

— Мамо, тату, знайомтеся.

Пауза.

— Це Кіра.

Батько насупився.

— Твоя... колега?

Максим усміхнувся.

— Моя наречена.

Тиша стала такою густою, що Кіра почула власне серцебиття.

— Що? — першою озвалася його мати.

— Ми збираємося одружитися.

Кіра ледь не засміялася від виразу її обличчя.

Але вчасно згадала правила.

Вона нахилилася до Максима.

— Любий, ми ж домовлялися не говорити про весілля до десерту.

— Вибач, кохана.

Мати Максима зблідла.

— Кохана?

Кіра мило всміхнулася.

— Так.

Вона зняла пальто й повісила його.

— До речі, Максим казав, що у вас чудова кухня. Сподіваюся, сьогодні буде щось смачне. Я дуже голодна.

Батько мовчки дивився на сина. Максим ледве стримував усмішку. Перший пункт плану працював. Вечеря почалася майже спокійно. Поки не пролунав дзвінок у двері. Мати Максима здивовано піднялася.

— Ой. Це, мабуть, Софія.

Кіра завмерла. Максим теж.

— Софія? — тихо перепитала вона.

— Я не знав, що вона прийде, — прошепотів Максим.

Двері відчинилися. На порозі стояла Софія з коробкою в руках.

— Добрий вечір. Я принесла торт...

Вона зробила крок уперед. Побачила Максима. Побачила Кіру. А потім їхні переплетені пальці. Коробка в її руках ледь не випала.

— Максим?

Він мовчав. Кіра відчула, як його рука напружилася.

— Софіє...

— Хто вона?

Максим відкрив рот, але Кіра випередила його.

— Його наречена.

Софія зблідла.

— Наречена?

Кіра відчула, як у грудях щось неприємно стислося. Адже це була лише гра. Вона знала це. Максим знав це. Але чомусь, дивлячись на Софію, Кіра вперше відчула, що їхня гра може завдати комусь справжнього болю. Софія поставила коробку на стіл.

— Я зрозуміла.