Розділ 4

Кіра ще раз натиснула кнопку виклику.

Цього разу почувся тріск, а потім сонний чоловічий голос:

— Служба обслуговування. Слухаю.

— Ми застрягли в ліфті! — швидко сказала вона.

— Спокійно. Між якими поверхами?

— Здається... між третім і четвертим.

Чоловік важко зітхнув.

— Через грозу сталася аварія в системі. Майстер уже їде, але через затори доведеться зачекати.

— Скільки?

— Годину... а може, дві.

Зв'язок обірвався.

Кіра безсило сперлася спиною на стіну ліфта.

— Дві години... Просто чудово.

Хлопець усміхнувся.

— Може, не все так страшно.

— Це ви зараз так кажете.

— До речі... я Максим.

Він простягнув руку.

Кіра кілька секунд дивилася на неї, ніби зважуючи, чи варто знайомитися з людиною, з якою доведеться провести невідомо скільки часу.

Потім усміхнулася.

— Кіра.

Вона потиснула його долоню.

— Дуже приємно.

— За дивних обставин.

— Це точно.

Запала тиша.

Максим дістав телефон.

— Тільки тридцять відсотків заряду... Не хотілося б залишитися ще й без світла.

— У мене двадцять два.

— Отже, економимо.

Кіра кивнула.

Минуло хвилин двадцять.

Вони мовчали.

Кожен був занурений у свої думки.

Раптом телефон Кіри завібрував.

Мама.

Вона скривилася.

— Не хочеш відповідати? — обережно запитав Максим.

— Не дуже.

— Посварилися?

— Якщо чесно... майже щодня.

Вона несподівано для себе відповіла на дзвінок.

— Де ти?!

— Мамо, я...

— Ми тебе вже годину чекаємо! Люди спеціально приїхали!

— Я нікого не просила.

— Ти поводишся як дитина!

— Ні. Просто не хочу, щоб мені вибирали чоловіка.

У слухавці настала тиша.

— Це через того Артема?

— Саме через нього.

— Ми ще поговоримо.

Кіра вимкнула телефон.

Вона заплющила очі.

— Вибач.

— За що?

— За цей концерт.

Максим тихо засміявся.

— Повір, у мене майже так само.

— Справді?

— Батьки ненавидять мою дівчину.

Кіра здивовано подивилася на нього.

— Серйозно?

— Абсолютно.

— Чому?

— Бо вона, бачте, недостатньо хороша.

Кіра гірко посміхнулася.

— А в мене хлопець недостатньо успішний.

Вони подивилися одне на одного.

І раптом...

Розсміялися.

Щиро.

Вперше за довгий час їх хтось по-справжньому розумів.

— Це навіть смішно, — сказала Кіра, витираючи сльози від сміху.

— Виходить, ми застрягли в одному ліфті з людиною, яка живе тією самою проблемою.

— Схоже на те.

За дверима гримнув грім.

А всередині ліфта двоє незнайомців уперше відчули, що поруч є людина, якій не потрібно нічого пояснювати.

Попереду на них чекала ще не одна година очікування. І саме під час цієї вимушеної розмови народиться ідея, яка спочатку здаватиметься геніальною, а згодом переверне їхні життя.