Розділ 10

Річард

Ніби чиєсь знущання. Немов Ден мав рацію і мої конкуренти насправді таким чином намагалися вивести мене з гри… Але ж вони й гадки не мали, що я так зациклюсь на цій дівчині, що втрачу спокій. Мабуть, саме це допомогло мені усвідомити, що те, що відбулося між нами із Глорією — доля. 

— Сентиментальний кретин, — пробубнів до себе, стукнувши кулаком по бортові.

Невдовзі почулися кроки попри вітер, який зірвався ніби під мій настрій. Втім, мене запевнили, що шторм омине нас. Через плече побачив Дена із несильно обнадійливим обличчям. 

— Зовсім нічого? — запитав який вже раз, нащо його відповідь була незмінною:

— Ні, сер.

Серед усіх лайнерів я найбільше любив «Симфонію», але повернення назад не приносило більше того задоволення, яке отримав саме із Глорією на борту. Втратив спокій разом із нею. Задовольнятися Стефані, аби закрити її рота, ставало дедалі важче… Доки взагалі не починав зриватися на ній, коли вона вкотре прийшла колупати мій мозок клятим весіллям. І, слухаючи чисельні заперечення, навіть з усією категоричністю, вона однаково робила по-своєму, наче нічого не відбулося, а я був одним із батькових посіпак. А це дратувало ще більше. Принаймні це дозволило прийняти рішення, що спати з нею я більше не збирався, бо інакше ця крапка не припиниться ніколи. Хоча намагався взагалі не підпускати її до себе, бо від тих разів я почувався огидно. Чомусь навіть покидьком стосовно Глорії.

Повернувшись до Маямі, я делікатно розпрощався зі Стеф, пояснивши все терміновістю з’явитися в компанії. Знав, що туди вона точно не прийде.  

— Що із «Дейтон-роял»? — запитав у Деніела, побачивши теку із їхнім написом.

— Боюсь, що мало втішного…

Ден почав уважно щось вичитувати в планшеті. Ще один коляк в дупі, який Волтер мені встромив. Та розкидаючи своїми грішми наліво й направо, я сам не забарюсь опинитися на їхньому місці. Не розумів лише, що за смуга невдач в мене пішла? 

— Містер Колтен, до вас містер Брукс, — почув голос секретарки.

— Нехай зайде.

Саме вчасно, подумав я, подивившись на двері. Щойно вони відчинилися, як увійшов задоволений Волтер.

— Є привід для сміху? — одразу перейшов до суті, на що Волтер скептично смикнув кутиками губ.

— Хтось залишився незадоволеним від круїзу…

— Між іншим, — перебив я, — то була ділова поїздка. Але краще розкажи мені про ту дупу із «Дейтон-роял», бо чомусь я знову дізнаюся все в останню чергу.

Волтер мигцем глянув на Деніела, який покірно сидів у кріслі поряд із ним. 

— Трохи прорахувались…

— Тобто прорахувались, Волтере?! — крикнув я, зіскочивши із крісла. Вперся в стіл, але було бажання розтрощити все тут. — Ви витрачаєте мої гроші! А ти так спокійно кажеш «прорахувались»?! То може з вас і запитати за втрачене, м?

— Річарде, все не так критично… — почав виправдовуватися Волтер, знову глипаючи на Дена. — Ну добре, виявилось занадто… Але насправді, вклади ще можна врятувати…

— Доклавши ще?! Ти знущаєшся з мене?! — розлютився я, відійшовши від столу.

Волтер і собі підхопився й підійшов до мене. 

— Звісно, що ні, але або так, або втратити взагалі все… Визнаю, я мав би ретельніше все перевірити, але…

— Але втрати несу я, Волтере. — Височіючи над ним, я перевів погляд на Дена. — Керівництво компанії повідомляли про це?

— Так, сер. Вони занепокоєні…

— Та невже! — пирскнув я, ще більше дратуючись. — А їм ніхто не казав, що занепокоєнням проблеми не рішаються в наш час?

Подивився вже на Волтера.

— Не знаю, як ви це зробите, але я хочу назад кожен свій цент. Даю вам тиждень. Інакше готуйте свої накопичення, продавайте, що там у вас є, але моє має бути в мене. Хочете займатись благодійністю — все вашим коштом.

Викарбував кожне слово й підійшов до столу за телефоном. Рідко коли ось так спонтанно я покидав офіс, але зараз був не в тому стані, щоб вирішити бодай щось. Планувалася нова круїзна лінія, а ці дурні, ніби змовились, підкинувши нову проблему, яку не спромоглися вирішити раніше часу. До того ж відсутність жодних новин про Глорію додавала моїм мізкам напруги. Тиснув на педаль газу щодуху, аби хоч на мить викинути все це із голови, але вкотре відтворюючи образ Глорії перед собою. Бракувало її, немов кисню… І навіть не через те, що прагнув перепросити в неї, хоча й це також. Жадав її, мов божевільний. Прагнув знову відчути її у своїх обіймах, дихати нею, засинати та прокидатись поряд… Надихатись лише нею. Та Ден ніяк не міг знайти Глорію Самер, а ті, яких знаходили, були зовсім не тими. Не моєю… 

Мою шалену їзду припинив патруль, але було геть байдуже на штрафи, тож навіть не пручався і нічого їм не доводив. І тут налажав, припустившись помилки, за яку Ден завтра заплатить.

— Гарної ночі, сер, — побажав патрульний і зник в салоні свого авто.

А я залишився тут, поклавши голову на кермо. Міцно заплющив очі, знову пригадуючи Глорію, кожну її усмішку, шалене биття серця від захвату та як танула від насолоди в моїх руках. Як я міг бути таким дурнем і настільки заклопотаним своїми справами, що до тієї пори досі не спромігся поставити крапку у стосунках зі Стеф? Жалюгідна оболонка… Я.