Розділ 9

Глорія

Все ніби, як в той ранок… Біль, апатія, розчарування. Хоча щодо останнього не розуміла, в кому більше. Досі. Я в готелі вже кілька днів, навіть неодноразово спиняла хід своїх думок на тому, що сама в усьому винна. Але водночас звинувачувала й Річарда, що вчинив так негідно зі мною… Та потім думки знову поверталися на початок, констатуючи факт — не була б я така довірлива дурепа, то й не була б в такому положенні, як тепер. І як би я то не заперечувала, а мені не вистачало Річарда… Наче той тиждень промайнув, як рік мого життя, залишивши по собі незабутні спогади.

Стукіт у двері вкотре спробувала проігнорувати, але цього разу він повторювався більш наполегливо. Відгорнувши волосся, щоб виглядати хоч якось пристойно, підвелась і дотягнулась до халата на краю ліжка. Стиснувши його на грудях, я таки пішла до дверей. Чи були в мене думки, що то Річард? Жодної. Йому тепер точно було не до мене, а про це я намагалась не думати.

— Міс, — промовила покоївка, побачивши мене, — я перепрошую, але з вами все гаразд? 

Я несміливо кивнула.

— Так, міс… все добре, — і спробувала зачинити двері.

Сама собі не вірила, тому і несильно здивувалась, що і жінка не повірила в мої слова, дивлячись на мої розпуклі від сліз очі.

— Може я можу чимось вам допомогти? Будь-чим… 

Знову судомно мотнула головою, але жінка все ж протягнула руку до мого плеча…

— Якісь проблеми? — пролунав звідкись чоловічий голос, а миттю пізніше показався і сам його власник.

Світловолосий блакитноокий чоловік, досить високий і статний у дорогому костюмі. Тепер і він дивився на мене так, немов перед ним стояло якесь непорозуміння. 

— З вами все гаразд, міс? Виникли якісь проблеми із персоналом? — чоловік напружено глянув на покоївку.

— Ні, сер, — тримаючись в руках, промовила і подивилась на засмучену жінку. — Перепрошую…

І поквапилася зачинити двері, притулившись до них спиною. Чомусь груди знову почало захоплювати незрозумілою істерикою, бажаючи розревітись і навіть викричатись. Їхні голоси намагалась не слухати, аж доки не почула кроки та й знову заплакала, опускаючись на м'яке і дороге покриття під ногами. Не розуміла, куди ділася вся моя витримка. Навіть роки поряд із маминими нотаціями та муштруваннями не ламали мене настільки, як зустріч із Річардом. Хоча більше мене зламала не зустріч, а його вчинок, який зробив мені боляче.

Тук-тук.

Думала вони пішли… Але не хотіла жодних розмов, тому підвелась, відчиняючи двері.

— Послухайте… — почала я, але спинилась, коли побачила такий же занепокоєний погляд.

— Міс, — почав блакитноокий, глянувши на свого годинника, — гадаю, ви ще не снідали сьогодні. Вам вистачить шість хвилин, аби зібратися?

— Але…

— Я зачекаю тут, міс. Просто почніть збиратись.

Всміхнувся ще ширше і схрестив перед собою доглянуті руки.

— Але, сер…

Та не відповів, показавши на годинник. Не знаю що це було, але я розгублено зачинила двері, все ще намагаючись усвідомити останню хвилину. Але підійшла до шафи, діставши сукню до колін і вельми стриману. Саме під мій настрій. Нашвидкуруч прочесала волосся і прихопила темні окуляри, аби хоч трохи приховати свої набряклі очі. Відчинивши двері, я аж розгубилась, коли чоловік здивовано подивився на мене, а потім на свого годинника.

— Не розумію, для чого це вам, сер, але…

— Дайте побути сьогодні джентльменом, міс.

Зовсім легко торкнувся мого плеча і провів у бік ліфта, делікатно пропустивши вперед, щойно він прибув. Незручність моменту напружувала, але чоловік тримався на пристойній відстані, що вже тішило.

Ми спустились в ресторан готелю. Офіціант одразу ж розплився у посмішці, скоріш за все, побачивши чоловіка поряд.

— Містере Райт, прошу за ваш столик.

— Прошу, міс. Не соромтесь.

Чоловік ввічливо провів мене до відведеного для нього столика, на якому красувалась табличка: «Зарезервовано». Галантно відсунув мені стільця і сам сів навпроти. Досить уважно роздивлявся мене, а потім простягнув руки до мого обличчя, знімаючи мої окуляри.

— Окрім мене, тут ніхто на вас не дивитиметься, міс.

Голос досить приємним простирадлом окутав мене, що навіть захотілось повірити в це. Але потім мій погляд спинився на його пальці, на якому виблискувала обручка. Я розгубилась. Згадалась ситуація з Річардом і паніка автоматично накрила мене. Хотіла було підвестись і втекти, аби не давати чоловіку зайвого приводу, але він упіймав мене за руку.

— Будь ласка, міс… Я вас не скривджу. Будьте певні…

Авжеж… Вони так легко це промовляють… Ніби життя навкруги залежить саме від їхніх слів!  

— Сер, не розумію для чого я тут, — почала я розгублено, оглядаючись. — Я лише хотіла побути наодинці…

— Наревітися, щоб ваші гарні очі геть не було видно?

— Хай навіть так, але… 

— Міс. Вас збентежила моя обручка? — з посмішкою продовжив він, коли помітив мій погляд знову на його палець. — Хочу вас запевнити, що я щасливий у шлюбі, маю двох близнюків і зраджувати коханій навіть не думав.