Розділ 7

Глорія

Прокинувшись вранці знову в чужому ліжку, мною пройшла хвиля тепла, досі не вірячи у все це. І це попри те, що ми вже стільки часу подорожуємо разом. Навіть не хотіла уявляти мамину реакцію, дізнавсь вона про все це… Гадаю, першими діями було б зректися такої непристойної доньки. Та річ у тім, що мені навіть стало байдуже… Можливо, саме через те, що від Річарда я отримала підтримку і він не казав, що мені робити та як жити. Навпаки, він доповнив моє жалюгідне існування собою. Попри насолоду фізичну, відчувала дивовижну легкість на серці, немов споріднені душі знайшли одна одну. Так, знала, що не варто будувати зайвих ілюзій, але хіба ж поруч з таким чоловіком це можливо? 

Річарда знову не було в ліжку. Хоча останнім часом він був неабияк напружений. Звісно, намагався не показувати мені цього, але чомусь відчувала все це. Зі мною він був ніжним та уважним мало не до дрібниць, але зі своїм помічником погляд Річарда здавався напруженим, як і голос.

Одягнувшись, я покинула його каюту. Зранку ми мали прибути в Кадіс і сподівалась, що буде трохи часу, щоб зійти на сушу. Можливо, навіть прогулятися містом. Звісно, якщо Річард матиме на це час. Одягнула я білі легкі шорти та таку ж сорочку, яку накинула поверх синього топа. Всміхнувшись своєму відображенню, я зібрала волосся вгорі у хвоста й поквапилась на оглядову палубу. 

Як виявилося, ми тільки пришвартувались і лайнером ніби запанувало нове життя. Стільки днів провести посеред океану, що ступити на землю вважалось за диво. Як мала дитина мало не підстрибнула на місці й побігла на пошуки свого Річарда. Іноді помічала з якою повагою чоловіки тиснули йому руку, хоча мене він ні з ким не знайомив. Навіть здавалося, що ховав мене ледь не від усіх навкруги. 

— Перепрошую, сер, — на ходу почала я, спинивши стюарда, — а як довго ми перебуватимемо в порту?

— Годину, міс.

— Дякую, сер.

А сама розхвилювалась, бо ж є лише година на прогулянку, а Річарда ніде не було. Ми навіть не поснідали разом, що вже здавалося незвичним. Та я бігла вперед, в надії, що може десь побачу його і матимемо час поснідати на суші в якомусь затишному місцевому ресторанчику. Ледь шпортаючись, забігла в ліфт й натиснула кнопку на потрібну палубу. Все ж бажала зустріти Річарда. Крізь скло спостерігала за натовпом, радіючи найкращому круїзу в моєму житті. Втім, побачивши знайому постать, завмерла, а усмішка поступово осунулася з обличчя. Жодних сумнівів не було в тому, що це був саме Річард, бо він виділявся з-поміж усіх своєю постаттю, ходою… Та всім! Навіть жінкою, що йшла поряд з ним.  

Під руку з ним йшла ефектна рудоволоса леді, а позаду неї персонал тягнув її валізу. Спинившись, жінка чомусь припала губами до Річардових… І знаючи якими бувають поцілунки, а особливо його, я застигла на місці. Ошелешено споглядала за тим, як пристрасно та особа цілувала його, доки чекали на когось чи на щось. Здавалось, що й він був не проти цього, обійнявши її за плечі. Сама не зрозуміла, як по моїх очах почали стікати сльози, а в грудях боліло, наче хто вбив у них кілок. Та ліфт наближався до них, і лише тепер я збагнула, що от-от і можу бути поміченою. З неймовірним хвилюванням, що відзначилося тремтінням рук, почала істерично натискати на кнопки, аби лише ліфт одразу ж почав підійматися до моєї палуби. Давлячись сльозами та незрозумілим болем, притулилася до скла кабінки, бажаючи прокинутись. Але ж це не було сном. На відміну від моєї пригоди…

Після звукового сигналу, чимдуж кинулася до каюти. Не роздумуючи, дістала валізу, почавши як-небудь закидати в неї речі. Сльози не спинялись, мама вкотре телефонувала, а біль ще більше топив мене. Збиралась похапцем, але ніби й нічого не забула… Хіба що своє серце десь там… 

На щастя, метушня на лайнері була досить доречною і, протискаючись крізь потік пасажирів, як та риба, я поквапилась слідом за всіма… З неба на землю… Розбившись на друзки.

Ставши на землю, спершу розгубилась, бо не знала в який бік мені йти, аби тільки зникнути звідси. Сльози псували картинку перед моїми очима, а думки геть не могли зібратися до купи, аж занадто я була спантеличена та розбита. Розуміла лише, що тут я залишатись не могла. Куди завгодно, тільки щоб якнайдалі.

«Симфонія» все більше віддалялась від мене. Час від часу озиралась, немов справді вірила… Наївна дурепа — не бігтиме він за тобою. Далі йшла не оглядаючись, проштовхуючись крізь натовп, якому, здавалося б, не було кінця й краю. Ні, я дійсно не чекала, що раптом хтось помітить мою відсутність. Не було кому. Тим більше Річарду. З тією красунею він навіть не відчує різниці… Хоча тепер вже непевна, що я була єдиною дурепою в нього. 

— Вибачте, сер, — крізь сльози промовила я, спинивши таксі. Іспанець здивовано підвів на мене брови. Невже дійсно не знав англійської? Але спробувала в теперішньому стані пригадати потрібні слова. — В найближчий аеропорт, сеньйоре.

— Звісно, сеньйорито.

Спробував всміхнутись, хоча, мабуть, я мала досить жалюгідний вигляд, як і все моє життя. Хай там як, а іспанець завантажив в багажник валізу і в салоні таксі я не втрималась, заплакавши дужче. Склалась мало не навпіл, від пронизливого болю, але розуміла, що боліло не тіло. Боліла моя душа. Попри своє ридання чула, як іспанець співчував мені, часом запитуючи, чи не потрібна допомога лікаря. Та я автоматично мотала головою. Від такого не лікують…

Через пів години, таксист зупинився перед аеропортом. Тремтячими руками протягнула йому стодоларову купюру.