Розділ 6

Річард

— Містер Кол… — почав було Деніел, увійшовши за дурною звичкою в мою кімнату, але одразу ж замовк, коли побачив мій палець біля губ. Кивнув і вийшов у вітальню.

Я ще раз помилувався Глорією, яка спала поряд. Прикрив оголене плече ковдрою і досить обережно підвівся з ліжка, аби не розбудити її. Накинувши на себе халат, поквапився до Дена.

— Ти можеш коли-небудь навчитися стукати? Я пам’ятаю про твій потенціал, але не зловживай цим.

— Вибачте, я не подумав, що дівчина залишиться у вас… на ніч.

Миттєво нахмурив брови.

— Дене, ти й не повинен думати за це, — викарбував невдоволено кожне слово. — Що там в тебе? 

Підійшовши до нього, вихопив теку з рук і пройшов до дивану.

— Поки що замов сніданок і дві кави із круасанами.

Той лише кивнув і відійшов у передпокій. Компанія Паркера тепер повністю моя, але ще б кудись діти весь персонал. Викинути їх на вулицю я не міг, оскільки їхнє подальше працевлаштування було моїм зобов’язанням. Тож доведеться після повернення подумати над цим, аби менше галасу підіймати. Та й поки Глорія була поряд, мені зовсім не хотілося думати про роботу. Але її надихала любов до кораблів, як і мене. І взагалі, вона якось дивно впливала на мене. З нею забував про все на світі та почувався звичайним Річардом, а не власником круїзної компанії. Звісно, я наближався до точки кипіння, яку мені ще потрібно буде загасити у свій час, але зараз не готовий відмовитися від того, що отримав за ці дні. Досить несподівано…

Поглянув на другий рівень, а точніше на двері у кімнату, в якій спала дівчина-загадка, яка все більше заволодівала мною.

— Мушу сказати, — пролунав голос Дена, — окрім цих, є й інша проблема, якщо ви ще не в курсі.

Я запитально поглянув на асистента, відставивши папери.

— О, таки Волтер вам не сказав…

— А що він мав мені сказати?

Тепер, коли Деніел явно почав нервуватись, напружився і я.

— Дене, що відбувається?

— Розумієте… «Дейтон-роял», в яку ми інвестували торік…

— В ту, що Волтер вмовив інвестувати, — нервово підмітив я, не зводячи погляду з нього.

— Саме так, сер. За нашими підрахунками, вони не дотягнуть навіть до кінця року, якщо не втрутитись…

— Тобто?! — скрикнув я, зіскочивши на ноги, але вчасно глянув нагору. Боячись розбудити Глорію, заговорив тихіше: — Деніеле, чому лише тепер наші аналітики виявили щось неладне? 

Ден знову завагався, переминаючись з ноги на ногу.

— Я попереджав про можливий ризик ще тоді… Хоча на той час жодних критичних проблем не було.

— Деніеле, хай тобі грець! — знову мало не крикнув, зробивши коло по кімнаті. — Ти мав це контролювати…

Та мій погляд спинився на струнких ногах, які виднілися з-під простирадла, яке Глорія накинула на себе. Дещо сонно і розгублено дівчина дивилась то на мене, то на Дена. 

— Покличеш, коли принесуть сніданок, — кинув байдужу настанову асистенту і поквапився нагору.

Сподівався, що не сильно її налякав своїми криками.

— Вибач, що ми розбудили тебе гучними розмовами.

— Та, власне, я сама прокинулась, відчувши, що тебе немає…

Я ледь всміхнувся і припав до її вуст. Зачинивши за нами двері, спробував забутися із нею, бо не хотів думати про новоспечені проблеми. Минула ніч була казковою, але мені здавалося, що цієї дівчини не може бути забагато. Вона моя ніжність, яка чомусь пробуджувала в мені лише найкращі відчуття, з якими вже й розучився жити. А розуміння, що я єдиний чоловік в її житті — це як найбільший вклад за все життя. Здавалося б, куди такому, як я, бути настільки сентиментальним із дівчиною, про яку практично нічого не знав? Та чи не вперше мені було байдуже на це. Була вона, а наразі це здавалося головним для мене. Особливо, що ми відгукнулись на невідомий поклик. Так, я розумів, що дуже скоро реальність набуде нових обрисів і це мене лякало. Тому, мабуть, на краще, що ми лиш ті, ким ми є поряд один з одним. А що буде далі? Сподіваюсь, я зможу зробити так, аби це не було звичайною інтрижкою.

Після сніданку, який хотілося б, щоб тривав вічність, ми пішли в омріяну Глорією подорож «Симфонією». Звісно, Дену довелося поклопотатися, аби мою особу не викривали. Інакше навряд чи я б бачив на її обличчі ось такий захват, як зараз. А яким він був у жінок, які знали, хто я — навіть згадувати не хотілось.

Щодня Глорія тягнула мене кудись. На штучній скелі мусив їй піддатися, але щось мені підказувало, що вона знала про це. Хоча й дозволити Глорії подолати сорокафутову висоту було ще тим задоволенням. Той ракурс, який відкривався перед моїми очима не міг не надихати, коли розумів, що приховувалось під її короткими шортами.  Але був не проти, бо на мене чекала солодка і п'янка винагорода, якою я хотів би упиватися щоночі, але відстань до Кадіса стрімко скорочувалась, а передчуття проблем навпаки — зростали. Та поки що відступати від цієї дівчини я не хотів.

— Що буде потім, Річарде? — запитала однієї ночі Глорія, поцілувавши мене в груди, а потім слідом пройшлась пальчиками.