РОЗДІЛ 3. Симфонія руйнування

Світ перетворився на вузьку смужку землі перед очима. Все інше зникло у сірому диму та спалахах розривів. Звук був таким щільним, що його можна було різати ножем — суміш кулеметних черг, вибухів мін і криків, які тонули в цьому хаосі.

Артем біг траншеєю, пригинаючись так низько, що каска черкала по глині. Земля здригалася під ногами, ніби жива істота в агонії. Десь ліворуч розірвалася вісімдесятка. Вибухова хвиля штовхнула його в плече, кинувши на стіну окопу. В вухах задзвеніло, наче хтось увімкнув старий телевізор на повну гучність без каналу.

— Богема! Лівий фланг! Вони лізуть через посадку! — кричав Малий. Його обличчя, перекошене жахом, було заляпане брудом і, здається, чужою кров'ю. Він стріляв наосліп, висуваючи автомат над бруствером.

Артем упав поруч, видихнув повітря, змішане з порохом, і визирнув. Метрів за двісті, крізь понівечені стовбури дерев, сунули сірі фігури. Їх було багато. Занадто багато.

— Припини паніку! — гаркнув Артем, хапаючи Малого за плече. — Стріляй прицільно! Короткі черги! Економ БК!

Малий подивився на нього шаленими очима. У цей момент він не бачив перед собою «Богему», з якого вчора сміявся. Він бачив когось, хто знає, що робити. Страх робить усіх рівними.

Артем припав до прицілу. Світ звузився до перехрестя. Вдих. Постріл. Фігура в пікселі кольору болотного моху впала. Видих. Ще одна черга.

Він не відчував нічого. Ні жалю, ні ненависті. Тільки холодний розрахунок. Його руки, які колись креслили витончені лінії хмарочосів, тепер так само точно натискали на гачок, несучи смерть. Десь на периферії свідомості майнула думка:

 «Якби Мел бачив мене зараз... він би не впізнав».

Рація на грудях ожила, пробиваючись крізь тріск ефіру: 

— "Тайфун" — всім! Нас затискають! Відходимо на другу лінію! Сєвєр — трьохсотий! Повторюю, Сєвєр важкий! Потрібна евакуація!

Серце Артема пропустило удар. Сєвєр. Той, хто бажав йому смерті.

— Де він?! — закричав Артем у рацію. 

— Бліндаж "Альфа"! Його накрило! Там пекло, не підійти!

Артем озирнувся. Бліндаж "Альфа" був за п'ятдесят метрів попереду, на самому вістрі атаки. Там зараз все переорювали міномети. Йти туди — це самогубство.

Він подивився на Малого. Той втиснувся в куток траншеї, обхопивши голову руками. Гуцул перезаряджав кулемет, матюкаючись крізь зуби, але в його очах теж читалося розуміння: командира вже не витягнуть. Ніхто не полізе в той вогонь заради одного, коли треба рятувати всіх.

Артем згадав очі Сєвєра сьогодні вранці. Повні презирства. «Слабкі ланки».

— Тримайте сектор! — крикнув Артем, підводячись. 

— Ти куди, дурний?! — загорлав Гуцул, хапаючи його за лямку бронежилета. 

— Там смерть! Відходимо!

Артем рвонув плечем, вириваючись. 

— Я не залишу його! Прикривай!

Він вискочив з укриття. Це було божевілля. Світ навколо вибухав фонтанами землі. Кулі свистіли біля вух, як розлючені оси. Артем біг, петляючи між вирвами, падаючи, повзучи, знову підводячись.

«Я живий. Я живий. Я живий», — билося в голові в ритмі його дихання.

Він не знав, чому це робить. Може, щоб довести Сєвєру, що він помилявся. А може, тому що так вчив його батько, ще до того, як дізнався, що син гей і вигнав з дому: «Своїх не кидають». А може, тому що він знав: якщо він зараз відступить, то вже ніколи не зможе подивитися в очі тому, хто чекає його в Києві. Мел співає про любов, яка перемагає все. Артем зараз мав це довести кров'ю.