РОЗДІЛ 2. Тягар тиші

Ранок настав сірий і безрадісний. Обстріл вщух десь о четвертій, залишивши по собі кілька нових вирв біля посадки і посічені осколками дерева, що стирчали, як зламані кістки.

У бліндажі пахло розігрітою тушонкою. Сєвєр і Малий снідали. Артем зайшов усередину, струшуючи землю з бушлата. Він був виснажений, очі пекло від недосипу, але спати не хотілося. Тіло було перенапружене, як натягнута струна.

— О, принцеса повернулася, — прожував Сєвєр, не дивлячись на нього. 
— Живий? А жаль. Я вже думав, нам пощастить і тебе забере «двохсотим», менше сорому на роту.

Артем завмер. Це було занадто навіть для Сєвєра. Зазвичай він обмежувався натяками, але сьогодні, після безсонної ночі, гальма відмовили у всіх.

— Я виконував свою роботу, — твердо сказав Артем, дивлячись командиру прямо в очі. 

— Я тримав позицію.

— Роботу? — Сєвєр підвівся. Він був величезним, його тінь накрила Артема. 

— Твоя робота — не ганьбити форму, яку ти носиш. Ти думаєш, ми не знаємо? Думаєш, ми сліпі? Ти ж у нас «особливий». Такі, як ти, не повинні тут бути. Ви — помилка природи. Слабкі ланки. Коли почнеться справжній пиздоріз, ти першим кинеш зброю і побіжиш плакатися до матусі. Або до свого... дружка.

Малий захихотів, але замовк під важким поглядом Артема.

— Я тут добровільно, Сєвєр, — голос Артема дрижав, але не від страху, а від люті, яку він ледве стримував. 

— Я прийшов захищати країну, так само як і ти. Моє особисте життя тебе не стосується.

— Стосується! — гаркнув Сєвєр, штовхнувши Артема в груди. Артем похитнувся, вдарився спиною об стійку нар. 

— Тому що від тебе залежить моє життя! Життя пацанів! Я не хочу, щоб мою спину прикривав підар, який думає про мужиків, а не про бій!

У бліндажі повисла мертва тиша. Інші бійці — Гуцул, Док, Тихий — відвели очі. Ніхто не заступився. Це була найстрашніша частина. Мовчазна згода. Вони всі вважали його прокаженим.

Артем відчув, як у грудях підіймається хвиля відчаю. Він хотів кричати. Хотів вдарити Сєвєра. Хотів кинути автомат і піти геть, у поле, під кулі, аби тільки не бачити цих очей, повних огиди. Але він згадав слова Мела: «Ти — воїн. Ти сильніший за них усіх, бо ти вмієш любити».

Він випростався. Поправив бронежилет.

— Якщо це все, командире, то я піду відпочивати. Мені в наряд через чотири години.

Сєвєр сплюнув під ноги. 

— Зникни з очей. Щоб я тебе не бачив.

Артем заліз у свій куток, на найнижчу, найтемнішу нару. Він загорнувся у спальник з головою, створюючи ілюзію відокремленості. Тут, у темряві кокона, він міг дихати.

Він дістав навушники. Один навушник був зламаний, працював тільки лівий. Але цього було достатньо. Він увімкнув музику. Голос Меловіна заповнив простір, витісняючи запах війни.

«І кров моя кипить, немов смола...»

Артем заплющив очі. Уява малювала інші картини. Ось вони з Мелом на кухні його київської квартири. Варять каву. Мел у смішній піжамі з котами, сонний, розкуйовджений, справжній. Не зірка з екрана, а Костя. Його Костя. Він підходить ззаду, обіймає Артема, кладе голову йому на плече. 

— Не йди туди, Тьом. Залишся. 

— Я мушу, Костю. 

— Тоді повернись. Обіцяй.

Артем стиснув зуби, щоб не завити. Цей контраст між ніжністю спогадів і жорстокістю реальності розривав його навпіл. Він відчував себе канатохідцем над прірвою. Один хибний крок — і він зірветься у безодню ненависті до самого себе. Бо слова Сєвєра, як отрута, починали діяти. «Може, я справді помилка? Може, мені тут не місце?»

Але потім він згадав про хлопця з сусіднього взводу, якого вивезли минулого тижня без ніг. Той хлопець теж сміявся з Артема. Війна не обирає, кого калічити. Вона зрівнює всіх. І Артем знав: коли прийде час, він доведе, що його серце, яке вміє кохати чоловіка, вміє так само віддано зупиняти ворога.

Він провалився у тривожний сон. Йому снилося, що він стоїть посеред поля соняшників, але замість квітів — міни. А на іншому кінці поля стоїть Меловін і простягає до нього руки. Артем біжить до нього, але ноги грузнуть у багнюці, яка перетворюється на бетон. А з неба падають не снаряди, а слова Сєвєра, висічені з каменю, і придавлюють його до землі.

...Прокинувся він від сильного поштовху. 

— Вставай, Богема! — кричав Док. 

— Повна бойова! Орки поперли! Танки!

Артем миттєво вилетів зі спальника. Сон зник, наче його вимкнули вимикачем. Руки самі знайшли «бронік», каску, автомат.

— Де Сєвєр? — крикнув він. 

— На позиції! Там пекло! Їх проривають! — Док був блідий, руки в нього трусилися, коли він пакував медицину.

Артем відчув дивний спокій. Ось воно. Те, про що казав Сєвєр. Момент істини. Страху не було. Була лише холодна рішучість.

— Рухаємо! — скомандував Артем, і в його голосі пролунав метал, якого ніхто раніше не чув. Навіть Док здивовано глянув на нього.

Артем вибіг із бліндажа у гуркіт бою. Світ навколо палав. І в цьому вогні він мав знайти не смерть, а своє виправдання. Або свій кінець.