РОЗДІЛ 1. Чужий серед своїх

Листопад на Донбасі пахне не прілим листям, як у Києві. Він пахне сирою глиною, соляркою, немитими тілами та застарілим страхом. Цей запах в’їдається в пори, осідає на піднебінні гірким присмаком, який неможливо змити навіть найміцнішою кавою. Якщо вона, звісно, є.

Артем сидів на ящику з-під БК, притулившись спиною до холодної земляної стіни бліндажа. Його пальці, чорні від мастила і бруду, механічно перебирали деталі автомата. Чистка зброї — це медитація. Це єдиний момент, коли можна опустити очі й не бачити тих поглядів.

— Ей, «Богема», ти там не заснув? — хрипкий голос розірвав тишу, наче наждак по склу.

Артем не здригнувся, лише міцніше стиснув ганчірку. Це був Сєвєр. Командир відділення, чоловік років сорока з обличчям, наче витесаним із граніту, і очима, в яких, здавалося, ніколи не було нічого, крім презирства. Позивний «Богема» причепився до Артема ще в учебці, коли хтось помітив у його рюкзаку скетчбук і дорогі олівці. А потім... потім вони дізналися інше.

— Я чищу зброю, командире, — тихо відповів Артем, не підводячи голови.

— Чистиш... Дивись, не зламай нігті, — реготнув хтось із кутка. Здається, то був Малий, молодий хлопець, який намагався наслідувати Сєвєра в усьому, навіть у жорстокості.

Бліндаж вибухнув коротким, злим сміхом. Цей сміх бив боляче, ніж уламки. Артем звик до нього, як звикають до постійного болю в суглобах від вогкості. Він знав: відповідати не можна. Будь-яке слово буде використане проти нього. Тут, на «нулі», де смерть ходить за крок, закони цивілізації не працювали. Тут діяли закони зграї. І в цій зграї він був чужорідним елементом. «Підаром», як вони кидали йому в спину, коли думали, що він не чує. Або коли хотіли, щоб почув.

Артем зібрав автомат, клацнув затвором. Металевий звук пролунав як крапка в розмові. Він підвівся, намагаючись не дивитися на Сєвєра, який розвалився на нарах, жуючи сірник.

— Я на пост, — кинув Артем.

— Йди, йди, — Сєвєр сплюнув тріску на долівку. 
— Тільки не повертайся спиною до посадки. А то, знаєш, всяке буває. І свої можуть переплутати.

Артем відчув, як холод пробіг по хребту. Це була не просто образа. Це була погроза. Він знав, що Сєвєр не вистрілить. Принаймні, не зараз. Але відчуття, що ти в небезпеці не лише перед ворогом, але й серед своїх, висмоктувало останні сили.

Він вийшов назовні. Нічне повітря вдарило в обличчя морозом. Небо було затягнуте важкими хмарами, жодної зірки. Десь далеко, кілометрів за п'ять, глухо гупала арта, наче велетенське серце, що збилося з ритму. Артем пройшов траншеєю до спостережного пункту, ступаючи по розкислому багнюці, яка чавкала під берцями, намагаючись затягнути глибше.

На посту нікого не було — він міняв Гуцула. Той мовчки передав йому тепловізор, навіть не глянувши в очі, і швидко зник у темряві траншеї. Артем залишився сам.

Нарешті.

Він перевірив сектор, вдивляючись у зеленкувате мерехтіння екрана. Чисто. Лише десь пробігла лисиця, залишаючи яскравий тепловий слід. Артем сів на імпровізовану лавку, зробив глибокий вдих і тремтячою рукою поліз у внутрішню кишеню бушлата.

Там, біля серця, лежав телефон. Його рятівне коло. Його портал в інший світ.

Він увімкнув екран, прикриваючи світло полою куртки. Одна поділка зв'язку. Іноді вона зникала, і тоді Артем ладен був вити на місяць. Але сьогодні вона була. І там було повідомлення.

Одне нове повідомлення в Signal. Від контакту, підписаного просто як «М».

«Я сьогодні не можу заснути. Дивлюсь у стелю готелю в Варшаві і ненавиджу цю тишу. Вона надто гучна, коли тебе немає поруч. Як ти, мій воїне? Обіцяй мені, що ти в шапці. Я серйозно. Люблю тебе до болю».

Артем провів великим пальцем по екрану, торкаючись літер. Він перечитав це повідомлення тричі. Уявив голос Меловіна — цей глибокий, оксамитовий тембр, який зводив з розуму тисячі фанатів, але зараз звучав лише для нього одного.

Сльози підступили до горла, гарячі й непрохані. Артем швидко витер очі рукавом. Не можна. Не тут. Якщо хтось побачить, як він плаче над телефоном — це кінець.

Він почав набирати відповідь, пальці ледве слухалися від холоду: «Я в шапці, Мел. Тут тихо. Я теж тебе люблю. Тільки це мене тут тримає. Твоя музика і ти. Як концерт?»

Відповідь прийшла майже миттєво, наче Меловін тримав телефон у руках: «Концерт — лайно. Я не відчуваю залу. Я співаю, а бачу твої очі. Артеме, я хочу забрати тебе звідти. Я готовий кричати про це на весь світ, мені байдуже на кар'єру, на хейт, на все. Я просто хочу, щоб ти був живий».

Артем гірко посміхнувся. Меловін був імпульсивним, як вогонь. Він жив емоціями. Артем же, як архітектор, звик будувати фундаменти.

«Не можна, Мел. Ти знаєш. Я маю бути тут. Хтось має. Просто чекай мене. І пиши. Твої слова — це моя броня».

Він натиснув «Надіслати» і дивився, як крутиться коліщатко завантаження. Повідомлення пішло. Зв'язок зник.

Артем сховав телефон назад у кишеню, ближче до тіла. Тепло від батареї гріло груди, але холод всередині не відступав. Він згадав, як усе почалося. Випадкова зустріч на благодійному вечорі пів року тому, коли Мел привозив дрони для їхньої бригади. Один погляд, коротка розмова в курилці, обмін контактами «про всяк випадок». А потім — лавина. Ніхто з них не очікував, що це переросте в щось таке глибоке, таке болюче справжнє.

Раптом з боку ворожих позицій почувся характерний свист. Артем миттєво впав на дно окопу, притискаючись до брудної землі. 
— Вихід! — крикнув він у рацію, хоча знав, що всі вже й так чують.

Прихід був близько. Земля здригнулася, посипалася глина за комір. Ще один. І ще. Почався мінометний обстріл.

— Богема! Доповідай! — зашипіла рація голосом Сєвєра. 
— Працюють вісімдесятими! Квадрат три-чотири! — прокричав Артем, відчуваючи, як адреналін вимиває з голови сентименти. Зараз він не був закоханим хлопцем. Він був солдатом.

Але в паузах між вибухами, коли світ навколо перетворювався на хаос, у його голові звучала не канонада. Там звучала мелодія. Та сама, яку Мел наспівував йому в голосовому повідомленні вчора.