Зачароване село

*усі місця в даному оповіданні вигадані

- Федько, ну ти де застрягла? Корова сама себе не подоїть!

- Та йду вже, бабуню, йду! – втомлено буркнула Феодосія, та все ж треновану в столичних спортзалах дупцю з подертої дворовими кішками канапи підняла.

«Господи, чи то моя душа така грішна, що в пекло я ще за життя втрапила?», – Федя нахнюпилася, притискаючи до долоні понівечені нігті: замість дорогого моднявого манікюру перед її очима красувалися якісь недогризки. – «Нігтики мої, скільки ж я вас випещувала, а тепер»… – дівчина не стримала сліз відчаю.

- МУУУУ!

- Федько, ти чуєш, Гаптя вже плаче, а ти там сидиш у тіні прохолоджуєшся!

«Та це я тут слізьми вмиваюся, а не корова Ваша. І коли той клятий автобус нагряне? Ще день, і я вже сама замукаю та замекаю!»

А все ж розпочиналося як безневинна поїздочка до родичів нареченого в село…

- Федосю, ми з тобою так досі й не обрали, куди чкурнемо цим літом, – блідолиций молодик з легкою світлою щетиною на підборідді ніжно притискав до себе кохану.

- Клаве, ти ж знаєш, мені байдуже. Я не гонюся за враженнями, аби тільки ти був поряд, – молода жінка схилила темну лискучу голову на сильні чоловічі груди, повільно погладжуючи міцне тіло.

- Та щоб моя запальна Федька, та й не гналася за новими враженнями? Не верзи, дурниць! Я ж тебе знаю, – Клавдій перевів уважний погляд на тендітну жіночу руку: – Новий манікюр?

- Еге, ти глянь, який літній! – Феодосія гордо продемонструвала свої ідеальні акуратні нігтики.

- Ой, до речі, що нагадала!

- М? - жінка трохи підвелася. Палкі погляди закоханих умить зустрілися.

- Мати рідна, не дивися на мене таким поглядом, а то всі думки з голови відразу ж вилітають!

- Навіть про мене? – блиск темно-карих очей став хижим, майже звірячим. Під таким натиском годі й було встояти.

- Про тебе тільки всі мої думи, – мрійливо зітхнув Клавдій.

Обоє впали на м'яку канапу, заливаючись дзвінким сміхом.

- А якщо серйозно, то перед тим, як поберемося, я хотів би познайомити тебе із сімейною традицією.

- О, якою? – пожвавилася жінка.

- Нічого особливого: просто їдемо до бабусі з дідусем на барбекю, розчищаємо горище, переглядаємо старі фото, а потім, після гарного відпочинку на природі, влаштовуємо мінікінотеатр на тому ж таки горищі. Переглядаємо якісь старі кінострічки, інколи вибір падає й на нові.

- Вау, як на мене, чудова традиція! Гарно попрацювали, смачно поїли, а потім ще й солодко розтяглися на простирадлі за переглядом фільму.

- І тебе не лякає прибирання моторошного запилюженого горища?

- Я не цураюся брудної домашньої роботи, хоча й віддаю перевагу тому, щоб прибиранням займалися клінінгові компанії – занадто стомлює повзання навкарачки. Але, гадаю, поприбирати горище – частина традиції, то чому б і ні?

- Неочікувано, – хмикнув Клавдій.

- А що, таки не всі думки про мене? За білоручку мене маєш? – вдавано обурилася Феодосія.

- Та ні, але знаю ж, як ти свої нігтики бережеш, – пхекнув Клав.

- А правда ж гарні? – Федька розчепірила п'ятірню, знову милуючись новим манікюром.

- Ти над ними закохано зітхаєш частіше, ніж коли на мене дивишся!

- А що це в нас, ревнощі? Бу-бу-бу, – корчила смішні гримаси жінка.

- Таку розумницю й красуню, можна й до її власних нігтиків приревнувати, - м'яко посміхнувся чоловік.

- До речі, то поїздка до родичів протриває всю нашу відпустку?

- Звісно ж ні, це всього лише декілька днів, а потім я підготую дещо особливе, й ми вирушимо в нашу незабутню літню подорож тільки вдвох...

Та тільки незабутньою для мене стала зовсім не наша спільна романтична поїздка, а ті трикляті декілька днів у богом забутій (та ще й, дідько, зачарованій) глушині!

- У сенсі ти вже там?! – лунав пронизливий істеричний голос у слухавці.

- Федосю, люба, ну так сталося. Бабусі на днях стало гірше, а вік уже далеко не дівочий. Мусив хутко вирушати.

- І що тепер? Сімейне святкування скасовується?

- Ні. Автівка в гаражі, я скину тобі координати, а там уже, як будеш на місці, зустріну тебе. Тільки не гнівайся, будь ласка. Виконаю потім будь-яку твою забаганку!

- Ловлю на слові, – Федька, задумливо цокнувши язиком, підкинула в'язку ключів у долоні. Ох і поквитається вона з ним...

Їхала собі без поспіху. Їхала-їхала. І заглохла. Тільки "пхуу" й було чути.

«Ну що за мара? І так день почався не найкраще, а тут ще й це! Ох, відчуваю, весела поїздочка буде»...