Частина 6

— Не зупиняйтесь, — прошепотіла Лариса. — Йдемо повільно, але не зупиняйся. 

— Що… 

— Ми не самі. 

З тіні, де зливалися дві стіни, вийшла фігура. Високий, дуже худий чоловік, у довгому плащі кольору вицвілого бурштину. Обличчя — гостре, занадто симетричне, очі — такі світлі, що здавалося, вони підсвічуються зсередини. Він тримав у руках щось на кшталт тростини, але внизу було не металеве закінчення, а кістяне. 

— Ну, ну, — мовив він, голос його нагадував скрип старого замка, — так ось вона, знаменита спадкоємиця. Нарешті з’явилась. 

— Здавалося б, — тихо сказала Лариса, ставлячи мене позаду себе, — ти мав би бути мертвим. Або принаймні вигнаним. Тебе ж позбавили права на перехід. 

— Я дуже винахідливий, — він посміхнувся. Посмішка була хижа. 

Я не могла відвести погляду — не тому, що він був страшний. Він був неприродний. Ніби його вигадали, зліпили з чужих частин... 

— Не треба хвилюватись, малеча, — звернувся він до мене. — Я лише хотів подивитися на ту, хто знову відкрив двері. Усі вже гадають, яким боком ти їх відчинила. Та й чому саме ти? 

— Випадково, — пробурмотіла я. — Собаку забрала. 

— Ага, — він хитро глянув на Макса. — Цього пса варто було тримати в замку на гірських ланцюгах. Але от як воно буває. Старі речі самі знаходять шлях додому. І нові ключі… завжди приходять із крові. 

— І що ти хочеш? — запитала Лариса вже жорстко. 

— Нічого. Поки що. Я ж ввічливий. Просто знайомлюсь. Передай своїм, що не всі раді твоєму поверненню. Академія — це лиш початок. І не всі її двері відкриваються на користь. 

Він зробив крок назад, і просто розтанув у тіні, як пляма на сонці. Повітря одразу стало легшим. Макс гаркнув у порожнечу, ніби попереджав. Кузьма сплюнув (так, реально — як дід після поганої самогонки). 

Я подивилася на Ларису. 

— Це був хто?.. 

— Один із тих, кого Орися свого часу… здала. Він вижив. І досі грає в ці ігри. Ми його колись звали Паном Безликим. Але тепер він має інше ім’я. 

— І що воно значить? 

— Що ти вже не просто Настя... І тебе бачать. Більше, ніж хотілося б. 

— Ларисо, — сказала я, поки ми йшли далі після зустрічі з тим моторошним типом, — а можна питання? 

— Одне? — вона глянула на мене з підозрілою усмішкою. — Тоді вибирай мудро, бо я відповім чесно, а ти не забудеш ніколи. 

— Ха-ха, дуже смішно. Ні, справді: як ти взагалі дізналася, що щось не так? Ми ж не бачилися майже пів року, по телефону не говорили… Хіба що Макс тобі СМС надсилав? 

— Е ні, малеча, Макс — олдскул. Він максимум може надряпати щось на дверях. А от я — жінка з технологіями. Магічними, — вона загадково підморгнула. — Але відповім не тут. Йдемо ще в одну крамничку. Там — покажу тобі магічний вайфай. 

— І чого я тільки погодилася на цю пригоду, — пробурмотіла я, — за мною стежать психи, собака виявився з магічним порталом, а тепер ще й крамниця магічного зв’язку. Якщо там продавець у халаті з вайфай-антенами замість вух, я тікаю. 

— Не бійся, — засміялася Лариса. — Хоча… антен у нього нема, але борода й вміння зникати в диму — присутні. 

Ми звернули у бічну вуличку, яку точно не було видно на гугл-мапі. На дверях висів кривенький напис: 

«Зв’язок. Магія. Доставка спогадів. Оплата душами — жартуємо, карткою теж можна». 

— Я вже боюсь заходити, — прошепотіла я. 

— Та годі, це мій знайомий. Правда, трохи дивний. Ну як усі тут. 

Двері відчинилися з тихим «дзінь», і нас обгорнув запах старих книжок, кориці й радіохвиль? На полицях стояли якісь кристали, мініатюрні антенки, банки з етикетками на кшталт «відеопам’ять», «шепіт родичів» і «телепатія в пакеті». 

З-за прилавка виглянув дідок із сивою бородою й круглими окулярами на кінчику носа. 

— Ларисо! Як завжди не телефонуєш, але з’являєшся, коли вже весело. 

— Інакше ж нецікаво. Можна нам у відділ "родинний зв’язок"? 

— Авжеж. Але Настя хай не торкається того дзеркала — минулого тижня воно зависло на словах "його колишня". Досі глючить. 

Я пирснула зі сміху. Вже не дивувалася, що мене тут знають. 

Ми пройшли за штору з намиста, і Лариса дістала з кишені щось схоже на круглу пластину з рунічними символами. 

— Оце — мій магічний зв’язковий камінь. Можна сказати, щось середнє між телефоном, телевізором і біноклем. Він працює тільки з родичами по крові. Я можу бачити важливі фрагменти з їхнього життя: моменти небезпеки, сильних емоцій, великих змін. Але без приватних подробиць. Так що можеш видихнути: я не бачила, з ким ти цілувалася на Новий рік. 

— Це ти зараз про Олега?! — вирвалось у мене, і я миттю прикрила рот. 

— Ага, — всміхнулась вона з переможною бровою. — От тепер знаю, з ким. Але ні, тоді камінь мовчав. Мабуть, він вважає твої поцілунки неважливими. 

— Це жахливо і образливо водночас. 

— Зате коли ти викрала Макса, активувався одразу. Сигнал був такий, що я мало не звалилася з ліжка. А потім — сни, дивні збої у кристалі, твої метання, ота записка, нічна втеча, все почало складатися. Ти ніби світло ввімкнула і я знала, що скоро ти приїдеш до мене. 

Я торкнулася каменю, він був теплий і легенько тремтів, ніби дихав. 

— І ти бачиш усе це роками? 

— Ну, не все. І не завжди. Але коли щось серйозне — я дізнаюсь. Така наша магія — сімейна. Через кров. Через зв’язки. 

— То це як сімейний вайбер? 

— Тільки без відкриток на свята. І без стікерів. 

— Шкода. Я б точно зробила стікери з Кузьмою і Максом. 

Ми розсміялися обидві. І я вперше за ці дні відчула не страх, не розгубленість, а тепло. Я не одна. І ніколи не була. 

Ми вже виходили з магічної крамниці зв’язку, коли Лариса зупинилася біля стелажа з тонкими коробочками, схожими на шкатулки для прикрас. Вона обережно витягла одну — чорну, матову, з срібними символами, які світилися, коли на них падало світло. 

— Трима́й, — сказала вона, простягаючи мені шкатулку. — Це твій. Такий самий, як у мене. Засіб зв’язку родинного. Працює і в магічному світі, і тут, поки ти не в південному полюсі або під впливом серйозної магії блокування.