Частина 4

Ми вийшли з квартири, і вечірнє повітря Одеси миттєво освіжило думки. Солоний вітер грайливо плутався в моєму волоссі, а десь поруч ледь чутно плюскотіли хвилі Чорного моря. Макс, як справжній завзятий дослідник, весело біг попереду, залишаючи на піску дрібні сліди. 

— Знаєш, — почала Лариса, розглядаючи захід сонця, — я з мамою твоєю, як і бабуся, народилися тут, у нашому світі. Для нас це звичне життя, з його радощами і турботами. Але прабабуся Орися — інша історія. Вона прийшла звідти де магія не просто казка, а частина кожного дня. Вона була сильною, впертою, не боялась кидати виклик правилам, я багато чому у неї навчилась. І ти на неї стаєш схожою. 

Ми пішли вздовж набережної, і я звернула увагу, як небо потроху темніло, а вогні міста почали розмиватися у теплих розмитих плямах. 

— Ти уявляєш, — продовжувала Лариса, — там, у магічному світі, є Академія — місце, де навчають не просто магії, а всьому, що допомагає жити між світами. Там вчаться володіти силою, лікувати, досліджувати, навіть знаходити відповіді на питання, які звичайним людям і не снилися. 

— І я повинна там навчатися? — спитала я, намагаючись уявити себе серед таємничих залів і незвичних учнів. 

— Так, — відповіла вона. — Ти спадкоємиця нашого роду, й у тебе є певні обов’язки. Академія допоможе тобі навчитися керувати тим, що зараз ледь починаєш розуміти. І повір, це не буде легко — викладачі там не церемоняться, а іспити іноді страшніші за морську бурю. 

Я посміхнулась, відчуваючи, як хвилювання і страх змішуються з якимось дивним передчуттям. 

— Здається, це буде справжня пригода, — прошепотіла я, дивлячись на темніючі хвилі. 

— Саме так, Настю, — сказала Лариса, — але ти будеш не сама. Всі, хто має магію, пройшли через щось подібне. Твоє завдання — прийняти це і знайти свій шлях. 

Макс тихо сів біля моїх ніг, підніс голову і наче сказав: «Готуйся, дівчино, тепер починається справжнє життя». 

Я глибоко вдихнула солонуватий вітер, відчуваючи, як вечірня прохолода торкається шкіри і збуджує душу. Здавалося, що весь світ розкривається переді мною, з усіма його таємницями, викликами і обіцянками. 

— Отже, — промовила я нарешті, — коли виїжджаємо у той магічний світ? 

— Не квапся, — усміхнулася Лариса, — спочатку треба підготуватися. Але незабаром ти побачиш усе на власні очі. 

Ми ще трохи стояли на березі, слухаючи, як морська гладь ніжно шепоче свою вічну казку. 

Ранок розпочався з ніжного сонячного світла, що пробивалося крізь штори, розсипаючись плямами на підлозі. У кухні вже пахло свіжими млинцями, розтопленим медом і ароматною кавою, яку Лариса майстерно готувала, співаючи собі під ніс якусь стару пісню, що нагадувала мені радіо з 90-х. 

— Прокинулася? — весело крикнула вона, ставлячи переді мною тарілку з млинцями, зверху щедро поливши їх медом і прикрасивши стиглими ягодами. — Ось тобі сніданок, що зарядить і магічними силами, і енергією, щоб не заснути. 

Я сіла за стіл і з задоволенням занурилася в аромат і тепло цього простого, але такого домашнього сніданку. 

В цей момент до кухні безшумно увійшов Кузьма з якоюсь такою владною грацією, ніби він саме сьогодні отримав підвищення в генеральному штабі котячої організації. 

Макс, який до того мирно спав на підвіконі, миттю підняв голову і почав пильно вивчати конкурента. 

— О, — сказала я з усмішкою, — назріває одвічний конфлікт між собаками і котами. 

Кузьма, ніби почувши це, гордо розпушив хвоста, поставив лапки по ширині плечей і поважно зайняв позицію біля мого стільчика, ледь не розташувавшись на найкращому місці. 

Макс відповів протяжним позіханням і повільно потягнувся, ніби кажучи: «Добре, якщо він не намагатиметься красти мою їжу, то можемо бути товаришами». 

Лариса посміхнулася і жартівливо додала: 

— Якщо вони домовляться, отримає кожен по мисці кращого корму. А я вже продумую, кому вручати грамоту — Максу чи Кузьмі. 

Макс тихо заскрипів зубами, це був його спосіб сказати "Так, я готовий до мирного співіснування, але стеж за своїми лапами". 

Кузьма ж, ніби розуміючи всю серйозність ситуації, підняв голову, і його очі блиснули хитрим блиском. Він муркотів так голосно, що здавалося, ніби від цієї мелодії навіть млинці почнуть танцювати. 

— Ось і чудово, — сказала я. — Тільки сподіваюся, вони не задумають об’єднатися проти нас. 

Макс трохи виляяв хвостом і завалився на бік, а Кузьма теж розташувався поруч на підвіконні. 

Ми посміялися, і я зрозуміла, що цей ранок — ідеальний початок нового дня, сповненого пригод і несподіванок. 

— Слухай, Настю, — почала Лариса, коли ми вже доїдали млинці, — нам із тобою треба скласти список. 

— Список? — перепитала я, облизуючи ложку з медом. — Не скажи ж, що зараз скажеш “підручники, казанок і мантiя”… 

— А чому б і ні? — примружилась вона з підозріло хитрою усмішкою. — Казанок є. А от усе інше — треба пошукати. 

Я на мить завмерла. 

— Тобто ти серйозно? Як в "Гаррі Поттері"? Йдемо на українську Діаґон-алею? 

Лариса засміялася. 

— Ой, не починай. Тільки без британських акцентів. У нас тут своя школа, своя магія і свої ціни — ще й з інфляцією. І повір, замість палички тобі може знадобитися щось на кшталт срібної шпильки чи звичайної голки з бузиновим вушком. 

— Це вже схоже на домашнє завдання з трудового навчання. 

— Не смійся, — Лариса підняла пальця, — магія штука вибаглива. Деякі речі просто не працюють у магічному світі, якщо вони створені тут. Але є те, що працює прекрасно. Тож купуємо все тут, поки не пізно. 

Я зітхнула.  

— Отже, — сказала Лариса, дістаючи блокнот і ручку (вона мала дивовижну здатність робити це з повітря, як фокусник), — нам потрібно: 

1. Зошити з паперу без відбілювача — у магічному світі коріні жителі реагують на хлор, як вампіри на часник.