Частина 3

Я довго дивилась на чорний екран телефону, де ще мить тому лунав голос тітки Лариси. Серце билося так, ніби я втекла від погоні. Було відчуття: щось невидиме вже дихає мені в потилицю, і треба або бігти, або нарешті зустрітись із ним. 

Макс легенько заскавчав, торкаючись носом моєї руки. Я вдихнула нічне повітря і вирішила: їду. Прямо зараз. 

До вокзалу було недалеко. Поки місто засинало під неон, я онлайн замовила квиток на перший автобус до Одеси, відправлення через сорок хвилин. Встигала. 

Макс біг поряд, вухо весь час було насторожено розвернуте до мене. Здавалось, він вже не просто пес, а маленький охоронець. Єдиний, хто залишився поруч. 

В автобусі я виглядала найбільш розгублено: рюкзак на плечах, мальтіпу під курткою. Але коли ми сіли біля вікна, Макс згорнувся клубочком на колінах, і вперше за день мене накрило відчуттям крихкого спокою. 

Аж поки не заплющила очі. 

Мені наснилася жінка, та сама з прогулянки. Її очі світилися, як два місяці, у руках вона тримала ключ і шепотіла губами: 
«Час настав. Ти потрібна там». 

Я прокинулась у холодному поті, коли автобус уже минав знак «Одеська область». Макс теж нервував, підскакував і дивився просто в мої очі. 

— Все добре, — пошепки сказала я більше собі, ніж йому. — Ми вже майже на місці. 

Одеса зустріла світанком, кавовим ароматом і легким морським вітром. На телефоні блиснуло повідомлення: 
«Я чекаю біля вокзалу. Лариса». 

Її було важко не впізнати: висока, у фіолетовому пальті й береті кольору граната, з сережками-сонцями й термосом у руках. Наче вийшла з якогось вінтажного роману. 

— Ну, нарешті, — сказала вона, навіть не обійнявши. — Ходімо, поки вони нас не побачили. 

— Вони? — я розгублено озирнулася, але тітка вже впевнено крокувала вперед. 

Її квартира виявилася у старому будинку з мармуровими сходами й потрісканими ліпнинами. Усередині пахло сандалом, сушеним чебрецем і чимось солодкуватим, майже тривожним. 

— Знімай взуття, — кинула вона. — Тут усе живе. Навіть килими ображаються. 

Я ледь не засміялася, аж поки килим справді не ворухнувся. Макс загарчав і відскочив. 

— Ти жартуєш? 

— Поки що ні, — знизала плечима Лариса, наче це найзвичніша річ у світі. 

У квартирі все було дивним: шафи до стелі, полички з баночками й товсті книги з назвами на кшталт «Сіль і тиша» чи «Щоденник магічної кухні». На підвіконні розлігся сріблястий кіт з різними очима. 

— Це Кузьма, — мовила тітка. — Якщо муркоче, то все добре. Якщо ні, то ховай Макса. 

Кіт ліниво глянув на мене, потім на пса, і… розчинився в повітрі. 

Я кліпнула. 
— Твій кіт щойно… 

— Він інтроверт, — спокійно пояснила Лариса. 

Мене поселили в кімнату з вікном на черепичні дахи й антикварним столом. Там пахло лавандою і старими книжками. Я згорнулася з Максом і провалилась у сон. 

Коли прокинулась, вечірнє світло грало на мереживних фіранках. З кухні тягнуло кавою з корицею і чимось ще, невловимо заспокійливим. 

— Прокинулась, малеча, — усміхнулась Лариса, ставлячи переді мною чашку. — Я додала трохи зілля, щоб легше слухалось. 

— Що? — я мало не вдавилась. 

— Настю, — її голос став м’яким, але серйозним. — Ти відчуваєш, що ти не така, як усі? 

Я мовчала. І це мовчання було згодою. 

— Ти — спадкоємиця давнього відьомського роду. Остання з нашої лінії. Магія завжди текла в наших жилах, але з часом залишилось небагато таких, як ми. І тепер тобі час дізнатися правду. 

Я зітхнула й усміхнулась самій собі: 
— Після всього, що я бачила останнім часом, здивувати мене складно. 

Лариса підняла брови й примружилася. 
— Гарна реакція. Ти навіть схожа на Орисю. 

— Це хто? 

— Твоя прабабуся. Орися Останьомирська. Вона була відьмою-бунтаркою, та ще й із характером. Могла водночас заварювати чай і злити дракона до сліз. 

— Справжня багатозадачність, — не втрималась я. 

— От тільки магічна рада цього не оцінила. Одного разу вона замінила лікувальне зілля на ожинове варення. Уяви, дракони тиждень співали, замість гарчати. Її вигнали у наш світ. 

Я розсміялась, але всередині стало тривожно. 
— І тепер це все має відношення до мене? Я не те що уявити драконів не можу, а й лікувальне “зілля”. 

— Тепер це твоя історія, Настю. Ти мусиш навчитися, хто ти є. Бо світ, що колись нас вигнав, знову відкривається. І ключ у твоїх руках. 

Я глянула на Макса. Він підняв голову й кивнув (так мені здалося). Ніби сказав: «Час йти далі». 

— То що, — озвалася я, — де мій плащ і мітла? 

— Мітлу треба заслужити, — хитро усміхнулась Лариса. — Але почнемо з простішого: історія нашого роду і твоє перше завдання. 

Я стиснула чашку з кавою. Всередині було вже не страх, а щось інше — передчуття. 

Переді мною відкривався цілий новий світ.