Частина 2

Я повернулася додому з дивним відчуттям, ніби весь світ трохи зсунувся з місця, а я запізнилася на початок якоїсь великої гри. 

Відчинила двері і завмерла. 

Квартира виглядала чужою. Штори, які я щоночі вперто зачиняла (і так само вперто забувала відчиняти зранку), тепер були відсунуті. На кухонному столі з’явилися речі, яких там ніколи не було: старовинна коробочка з дивними символами, кілька аркушів моїх нотаток, а поруч — сухе листя з незнайомим запахом. Не лаванда. Не ромашка. Щось зовсім інше, дивне й тривожне. 

Макс заскочив у квартиру першим. Нюхав кутки, шерсть на загривку настовбурчилась. Він раптом тихо загарчав, втупившись у темний кут, де тіні виглядали надто живими. 

Я вчепилася за дверну ручку, наче тримала єдину нитку, що могла обірватися в будь-яку мить. Серце калатало так голосно, що, здавалося, його почують навіть сусіди поверхом вище. 

Тут хтось був. 
Хтось, хто вмів приходити без слідів і йти без шуму. 
Хтось, хто залишив тільки натяк. 

Екран телефону миготів сповіщенням: «Насолоджуюсь морем з коханою». Олег, Туреччина, коктейлі, селфі на пляжі. Справжній шторм у нього був хіба в келиху. А я стояла посеред своєї квартири, і порядку в ній більше не існувало. 

На краю столу лежала складена записка. 
Я розгорнула її тремтячими пальцями: 

«Ти взяла те, що тобі не належить. І скоро ми знайдемо те, що шукаємо. Готуйся.» 

Холод пробіг хребтом. Усередині все стислося, ніби хтось кинув камінь у воду, й хвилі розійшлися по моєму серцю. 

Макс підійшов і поклав голову мені на коліно. Його очі світилися питанням: «Що робимо?» 

Я знала: цей дім вже не моя фортеця. 

«Пакуй речі», — майнула думка. 

Рюкзак. Ноутбук. Зарядка. Книга, яку завжди читала перед сном. Блокнот із нотатками. Косметичка з найнеобхіднішим. 
Макс не відходив ані на крок. Я зняла з його шиї нашийник — дивну прикрасу з підвіскою, яка час від часу тьмяно світилася. Поклала його в рюкзак, не наважуючись лишити вдома. 

Кілька комплектів одягу. Джинси, светр, зручні кросівки. Документи, гаманець, ключі. Руки працювали швидко й чітко, ніби самі знали, що робити. 

Пес тихо скавчав, поклав лапу мені на ногу. Його погляд промовляв: «Я з тобою, куди б ти не пішла.» 

Я кинула останній погляд на квартиру, на дивні речі на столі, на записку з погрозою, на тіні, що, здавалось, ще ворушилися по стінах. Страх змішався з рішучістю. 

— Йдемо, — прошепотіла я. 

Вимкнула світло, замкнула двері й опинилася у прохолодному вечірньому повітрі. 

Тут, на вулиці, стало легше дихати. Але ясно було одне: повертатися сюди більше не можна. 

Я сіла на лавку біля невеликого скверу. Рюкзак біля ніг, Макс на колінах, загорнутий у мою кофту. Він дихав тепло й спокійно, ніби намагався втримати мене від паніки. 

Уперше в житті я відчула справжню самотність. 
Не ту драматичну, з кіно, а буденну: більше нема нікого, кому можна подзвонити й спитати: «Переночую у тебе?» 

Маринка зараз в Кракові. Її голосові повідомлення про «гарних поляків і ще кращі ціни на сир» тепер здавалися надто далекими. 
Батьків у мене давно не було. 
Залишилася тільки тітка Лариса. Одеса. Вінтаж, гороскопи й кава, міцніша за мою нервову систему. 

Дзвонити їй зараз? Чи не надто пізно? І що я скажу? Про квартиру, про записку, про дивний нашийник, про стару, яка назвала мене відьмою? 

Макс заворушився й підняв голову. Я озирнулася, просто таксі проїхало повз. 

— Ну що, Максику, — прошепотіла я, — поїдемо до тітки Лариси? Вона, принаймні, не здивується. 

Витягла телефон, довго дивилася на екран. 
Ви дійсно хочете зателефонувати? 

«Ні», — прошепотіла я. 
І натиснула «Так». 

— Настя? — голос тітки пролунав чітко й бадьоро, ніби вона стояла поруч і чекала. — Я думала, ти вже в дорозі. 

— Що? — я завмерла. — Я тільки-но вирішила подзвонити тобі. 

На тому кінці зітхнули. 

— Ти не уявляєш, скільки в мене запитань до тебе, дитино, — сказала вона. — Але зараз не час. Пакуйся. Їдь першим потягом чи автобусом. Я все поясню. 

— Ти знаєш, що сталося? 

— Я знаю більше, ніж ти думаєш. І, Настю, — голос тітки став тихішим, — не забудь нашийник Макса. 

Макс насторожився, зводячи вуха. Я заціпеніла. 
Звідки вона знає? Я ж навіть не згадувала про те, що в мене з’явився собака. 

Але дзвінок вже обірвався.