Частина 1

Мій ранок почався так, як і личить двадцятирічній дівчині з насиченим графіком, вічним безладом у голові й собакою, який щиро переконаний, що є прямим нащадком британської корони. 

Будильник, звісно ж, не спрацював. Точніше, я його сама вимкнула уві сні — судячи з усього, з грацією зомбі, що натискає кнопки виключно інстинктами виживання. Макс тим часом урочисто поцупив одну зі шкарпеток і гордо носив її квартирою, ніби це новий прапор його вигаданої держави. 

А тут якраз повідомлення від учня у Viber: 

«Настю, я сьогодні не зможу. Мене везуть до бабусі в село. Терміново. В неї раптово вмер кабан». 

Я застигла на кілька секунд, намагаючись збагнути, як «раптова смерть кабана» впливає на освоєння Present Perfect. Хоча, з огляду на мої ранки, я вже нічому не дивувалася. 

І зітхнувши, поправила свій старенький вилинялий халат із пафосним написом Queen of Grammar, зробила ковток учорашньої кави, яка тепер мала смак помий, ще раз пошкодувала, що не пішла вчитися на баристу. Або хоча б на ту художницю, яка малює акрилом мотиваційні цитати на камінцях: «Живи. Люби. Переживи понеділок». 

Замість цього я — репетиторка з англійської. Онлайн і офлайн. Постійно зі стопкою роздруківок, купою кольорових маркерів і нервовим тиком на фразу: 

«А можна без домашки?» 

— Максе, не жери ручку, — бурмочу я, поки мій пес-мальтіпу з азартом намагається знищити вже п’яту гелеву «стирачку». 

Він гарчить так переконливо, ніби щойно захищає кандидатську з методики викладання іноземних мов, і, зробивши коло честі навколо столу, гордо відходить, залишаючи мене з легким відчуттям, що програла битву. 

Я закінчила педуніверситет минулого літа — англійська мова й література. Здавалося б: школа, діти, дзвінки, чергування, «поставте підписи тут і тут», крейда в кишені, втома в очах. Але після тижня в реальній школі я втекла. Можна сказати, що буквально — через запасний вихід. Хоча відчуття було таке, ніби вистрибнула з вікна. 

Тепер мої учні — ті ж самі підлітки, студенти, інколи мами, яким треба розшифрувати загадкові записи вчительки в щоденнику їхньої дитини. Але головне — вони нормально платять. 

Грошей вистачає на: 

• однокімнатну квартиру, у якої підлога скрипить так, ніби в ній живе старий скрипаль-ентузіаст; 

• смаколики для Макса, які він з’їдає за секунду; 

• каву в «Сільпо» у день знижок; 

• і мрії про те, як усе могло б бути. 

У вільний час я: 

• дивлюсь добірки «найгірші відповіді на ЗНО»; 

• переписуюсь із подругою, яка виїхала до Польщі й живе там у гуртожитку з трьома котами; 

• читаю фентезі й іноді думаю, що було б непогано, якби магія прокинулась і в моєму житті. 

Хоча єдина «магія», яку я бачила останнім часом, — це коли Макс після купання в шампуні з ромашкою світився в темряві. Я списала це на флуоресценцію. Як потім виявиться — дарма. 

Макс дістався мені від колишнього. 

Ну як «дістався»… Це радше комедія з елементами драми та дрібного криміналу. 

Його першим власником був Олег. Красивий, стильний, упевнений у собі до нахабства. Завжди в модних кросівках, із парфумом, що тримався довше, ніж здоровий глузд, і усмішкою, яка чомусь одразу вимикала моє критичне мислення. 

Спочатку все було як у дешевій, але затишній романтичній комедії: кава з корицею, прогулянки, компліменти «ти така розумна, аж страшно». А потім, на свій день народження, він приніс цуценя — біло-бежевого клубочка з очима-намистинками. 

— Назвав його Макс. Типу Максимус, — гордо сказав він. 

Я тоді ще сміялась. Зараз би дала собі по лобі. 

Одного разу Макс витяг з-під його ліжка якісь папери з дивними символами. Я подумала, що це курсові або спроба створити прокляття від зубної феї. Але Олег якось віджартувався. Іноді я ловила його дивні погляди на Макса — такі, ніби це не пес ,а якась дорогоцінна річ. 

Та потім стало не до жартів. Олег почав зникати. Лишав собаку то мені, то комусь іншому.  

А потім — фото в Інстаграмі Олега: він на морі, обіймає нову «єдину». 

Підпис: 

«Вона — справжня магія 💫» 

На Олега мені вже було байдуже, але я знала: Макс сидить сам у квартирі. Друг у нього безвідповідальний, а курортні романи буває затягуються. 

Я знала код домофону, запасні ключі від квартири в мене були. Відчинила. 

Макс сидів на подушці, як справжній монарх. На шиї був новий ошийник із дивною металевою підвіскою, яка ледь помітно світилось. Але найбільше зачепили голодні очі, втомлені, ніби він чекав саме на мене. 

— Ходімо, малий, — прошепотіла я. — Тепер ми разом. 

Він глибоко зітхнув. Наче сказав: «Нарешті». 

І я тоді ще не знала, що це не просто «викрадення собаки», а початок дуже дивної історії. 

Ми живемо разом уже кілька днів. Олег не писав — певно, засмагає, запиваючи свою «магію» мохіто. А я звикаю до життя з псом, який спить у моїй сумці, і часом дивиться так уважно, ніби розшифровує мої думки. 

Відмінений урок — ідеальний привід піти на ранкову прогулянку. Весна пахла каштанами, хлібом і кавою з маленьких кав’ярень, що тільки відкривали ролети. Люди поспішали на роботу, а я — ні. 

І саме тоді з-за рогу з’явилася стара жінка з кошиком. Її очі були дивні, ніби бачили не тільки мене, а й те, що приховане за моєю спиною. У кошику темніли сушені трави, мішечки зі стрічками й щось, що пахло сильною лавандою. 

Вона зупинилася навпроти. Дивилася довго. Занадто довго. 

Потім тихо, але твердо сказала: 

— Ти справжня відьма. 

Я кліпнула. 

— Відьма? Я так погано виглядаю вранці? 

Жінка посміхнулася зморшками, але очі не стали менш серйозними. 

— Дитино, ти ще сама не знаєш, що в тобі ховається. 

Вона кивнула на Макса, який мирно спав у моїй сумці. 

— І твій собака — теж не простий. 

А потім просто зникла... Повернулась за ріг, і наче розчинилась у повітрі.