Розділ 4. Ніколь

       Початок вересня. Вже стає холодно, тому треба було купити декілька речей для Міллі на осінь та зиму. До кінця робочого дня залишилася година. Це була п'ятниця, тож ще трохи і я побачу свою маленьку принцесу.

— Ніколь, тебе викликає Вадим Олександрович.

— Так, добре. Зараз йду. — З чого б це?! 

     Не довго роздумуючи я склала папери на столі та підійшла до дверей його кабінету. Постукала та зайшла. 

— Викликали?

— Так. Проходь. Сідай. — У нього такий вираз обличчя, ніби звільнити мене хоче. Проходжу та сідаю на крісло навпроти нього. Він сидів за маленьким столиком у кріслі та розглядав папери.

— Я переглянув твої роботи з минулого місця роботи. У тебе добре виходило. Чого не захотіла шукати роботу в цій галузі?

— Роботи не було особливо, а якщо була, то зарплата була нижча, ніж я отримувала. Тоді я подумала змінити сферу діяльності. Умови та оплата були кращі.

— А що тобі більше подобається? 

— В сенсі яка з цих двох сфер?

— Так. — Він зацікавлено подивився на мене.

— Мені подобається писати. Я веду свій блог в якому висвітлюю різні теми. 

— Чудово, тоді робитимеш те, що подобається. Ти ж зможеш вести блог для наших продуктів?

— Ем... Я не вела раніше блог про комп'ютерні ігри, але я спробую. Зроблю кілька пробних статей, а перед тим ознайомлюся з продуктами компанії. Думаю, це буде цікавий досвід. — Я посміхнулася, бо була рада. Він же перевів погляд до вікна і кутики його вуст смикнулися в гору. Дивне відчуття, але я рада, що буду займатися улюбленою справою.

— Тоді з понеділка тебе переоформлять. Будеш для нашої компанії статті писати. Зарплата буде вищою, ніж на попередній посаді. Графік буде такий же. Решту інформації тобі повідомить моя секретарка. 

— Добре. Ще щось чи я можу йти?

— Ми наступного тижня на вихідних збираємося за місто на відпочинок. 

— Я не зможу поїхати.

— Чому?

— Я маю плани.

— І їх ніяк не можна перенести?

— На жаль, ні. 

— Добре, тоді це все.

      Я швидко підвелася та вийшла з кабінету. Страх знов охопив мене. Я не знаю, чому, але здалося, що якщо він дізнається про дитину, то щось піде не так і про неї дізнається її батько. Я маю бути обережною. Я пообіцяла, що батько дитини ніколи не дізнається про неї. 

      Я вийшла з офісу і під будівлею я побачила свого колишнього. Він з'явився неочікувано. Кілька днів тому він приїхав у місто і знов хотів зустрітися. Хлопець явно чекав на мене. І коли побачив мене, то попрямував у мій бік. Я йшла швидко, сподівалася, що зможу втекти, але хлопець вирішив інакше. Він наздогнав мене на схопив за лікоть.

— Я хочу поговорити.

— Але я не хочу говорити. Я вже все тобі сказала. І відпусти мене. Мені боляче. — Я спробувала вирвати руку з його міцної хватки, але нічого не вийшло. Його очі наповнилися люттю. Йому не подобалося, коли я робила те, що хотіла і не слухала його. Тоді я порвала з ним, але він побачив мене з іншим і вирішив, що може мене повернути. 

— Я сказав, що хочу поговорити. Чи ти глуха? — Він прошипів ці слова мені в обличчя. Хоч я й боялася та сміливості й рішучості у мене було не менше. 

— Я вже все тобі сказала. Чи тебе зачіпає той факт, що я перша тобі відмовила? Треба було не гратися з почуттями дівчат. Це карма тебе покарала.

— Стерво. Думаєш це я з ними грався? Вони самі хотіли, щоб я їх... — Я прописала йому гучного ляпаса, він все ще тримав мене за лікоть, але стиснув ще сильніше.

— Вони хотіли?! А не ти хотів їх, і підсипав їм якусь гидоту? Те, що я була обережною врятувало мене. Ти хотів використати мене, але не вийшло... Вмій програвати. І відпусти мене. Ти робиш мені боляче.

— Я покажу тобі, як гратися зі мною. — Він почав тягнути мене до своєї машини, але...

— Вона сказала відпустити її. — За спиною хлопця я почула голос того, кого менш за все очікувала побачити. 

      Хлопець все ще не відпустив мене. Його це злило.

— Хей, чоловіче йди куди йшов, ми самі впораємося. — На його плече лягла важка чоловіча рука і міцно, аж до болю стиснула плече хлопця. Той миттю відпустив мою руку та скорчився від болю. Я відійшла на кілька кроків назад. А коли чоловік його відпустив, хлопець зробив два кроки назад і виявив сміливість наїхати на нього різкою фразою.

— Ти, бляха, хто такий, щоб цю шмару захищати?! — Він одразу ж пожалкував про свої слова, бо чоловік швидко з великою силою штовхнув в колону позаду нього, що той вдарився спиною в неї та впав. Я шумно вдихнула від подиву, але все ще стояла на місці непорушно. Очі чоловіка почорніли від злості, він підійшов ближче до хлопця та присів біля нього.

— Ще раз потурбуєш її... Чекай біди. — В очах колишнього був страх, і водночас він намагався цього не показувати і робити вигляд, ніби він ще змусить чоловіка пожалкувати. Сміливості сказати ще щось у хлопця не було, тож він підвівся та пішов геть, озираючись на нас.