Розділ 2. Ніколь

       Маленьке янголя літало по будинку в пошуках свого улюбленого ведмедика. Я ж готувала сніданок на кухні.

За кілька хвилин мама зайшла на кухню підозріло щаслива. 

— Ти щось дуже щаслива, аж занадто. Щось хороше сталося? — Вона пританцьовуючи підійшла до мене та обійняла.

— Ми з батьком летимо в Іспанію на море. — Я ледь не впала від такої новини, бо це означало, що я більше не зможу лишити свою дівчинку з ними і мені прийдеться її забрати.

— Мамо, а як же Міллі? — Вона одразу відпустила мене та зробила крок від мене. А тоді глянула на мене сповненим серйозності поглядом і почала говорити.

— Доню, ти повинна взяти її з собою. Вибач, але ти мусиш. 

— Мамо... — Звісно я була обурена через те, що вони не попередили мене раніше. 

— Що? Ми з батьком давно хотіли поїхати відпочити. І хіба ти сама не казала, що нам треба відпустка? — Я не стала нічого говорити. Дістала пластівці та молоко для своєї малютки, підігріла молоко і покликала її їсти.

— Міллі, біжи їстоньки! — Я крикнула їй на гору і за кілька секунд чула, як тупотять її маленькі ніжки по сходах. 

— Ніколь, коли ти їдеш? — Мама стояла позаду мене поки я саджала маленьку у її стілець. 

— Їду за дві години. Тільки зберу речі Міллі. — Я нахилилася до дівчинки та цьомнула її у щоку. — Смачного!

— Дякую. — Її посмішка розвіювала всі погані думки і дарувала неймовірне тепло, що оселялося у серці. 

      Ця дівчинка стала всім для мене. Її біляве волоссячко, сині яскраві очі, що сяють мов кришталь, коли вона посміхається чи плаче. Вона згортається калачиком біля мене, коли спить. Я нікого не кохала, нікого не підпускала до себе, бо крім цього янголя мені ніхто не потрібен. Я люблю її усім серцем. І вже не уявляю свого життя без неї. Коли вона плаче, я плачу з нею. Вона мій маленький Всесвіт. 

       Я збирала її речі та в кімнату зайшов тато. 

— Тук-тук, можна зайти?

— Так, проходь. Ти щось хотів? — Я кинула короткий погляд на нього та продовжила збирати речі.

— Чув, що ти їдеш сьогодні. Міллі теж береш?

— Так, їду сьогодні, і її теж забираю. 

— Ми би звісно приглянули за нею та сама розумієш ми не можемо її взяти з собою.

— Я все розумію. Я вас і так пригрузила цією вознею з малою. Тож, пора вас звільнити від цього. Вона житиме зі мною надалі, тож не хвилюйтеся про це. 

— Не ображайся, але воно того не варте.

— Тату, я вже не один раз казала, що ця дитина для мене важлива. Хай там як та я вас вже попереджала не говорити на цю тему. 

— Як знаєш. — Він вийшов з кімнати, а я знов поринула у свої думки. 

       За хвилину я вже винесла всі сумки в машину і пішла снідати. Моя красуня вже поснідала і пила водичку зі своєї пляшечки. Вона розвіювала будь-які хмари наді мною.

— Міллі, у мене є для тебе новина.

— Яка? — Дівчинка уважно дивилася на мене своїми великими оченятами і такими гарними, що хочеться тонути в них.

— Ти тепер житимеш зі мною. Завжди.

— Ула! — Дівчинка широко посміхалася та раділа від новини.

— Сьогодні ми їдемо в інше місто. Будемо співати пісні, їсти смаколики і морозиво. Згодна? — Я щиро посміхнулася їй та чекала відповіді. Вона раділа моїм словам і танцювала на стільці.

— Та-ак! — Коли бачу її такою, то враження наче камінь з душі впав. Батьки не сприймають дитину, тож я дарма надіялася, що можу покластися на них. Байдуже! Поки в мене є Міллі я зможу все пережити. 

      Пізніше я вже закріплювала пасок безпеки на дитячому кріслі в машині. Я беру машину вкрай рідко, але зараз мені це необхідно. 

       Дівчинка налаштовується на поїздку, я вмикаю плейлист з пісень, які ми обирали разом з малечею і починаю їхати. Дівчинка ж активно рухається у кріслі та підспівує. 

       Нам було їхати майже вісім годин. Півдороги янголя спало. Я іноді зупинялася та перевіряла чи все добре і чи не жарко, чи не холодно їй. 

       Коли ми приїхали у Вінницю вже темніло. Міллі вже не спала і була дуже голодна, тому ми вирішили спочатку заїхати в кафе поїсти, а тоді їхати додому. Від нашої трапези мене відірвав дзвінок. Це був керівник. Я не була рада з ним спілкуватися, але відповісти мала.

— Ніколь, доброго вечора. Завтра першою справою зайдеш до мене треба поговорити.

— Доброго вечора, Тимофію Івановичу. Добре, мені теж треба буде з вами поговорити. 

— Тоді до завтра.

— До побачення.

       Його тон нічого хорошого не передрікав, та я була налаштована відстоювати свої права і звільнитися з роботи. А поки зосередилася на вечері з малою.

— А хто це був? 

— Це був мій керівник, сказав хоче завтра поговорити. Завтра поїдемо до мене на роботу. 

— А ми там довго будемо?