Марта

– Може пошукаєте щось інше? – невпевнено запропонував Нереад.

Я глянула на нього.

– І не подумаю. А що не гаразд з цим магазином?

– Це лавка Морени. – відповів він так, ніби це щось погане.

– Морени?

– Так. Гадаю, ви бачили одну з них, у відділку.

– Ааа, дівчина-змія? То й що з того?

– В них дещо специфічна мода… – зніяковіло вимовив Дейвон.

Я широко посміхнулася, пригадавши, у що була вдягнена красуня у відділку. Магістр сам сказав – вдягти щось зручніше, от і буде йому зручніше!

– Зачекайте тут! – кинула, увійшовши всередину.

Приміщення вражало кількістю речей – вони займали кожний клаптик вільного простору.

А кольори! Помаранчевий, небесно-блакитний, яскраво-червоний!

Хоч в мене завжди було досхочу одягу, та все ж, батько з матір'ю весь час наполягали на більш пастельних тонах. Мовляв, так елегантніше.

Від розглядання мене відволікла дівчина, яка, здавалося, просто виринула з глибин наваленого в кутку шмаття.

– О, як чудово! Нова клієнтка! – вона радісно сплеснула руками – Чого бажаєте? Хоча, ні! Давайте я сама!

Її жовті очі з вертикальними зіницями впились в мене уважним поглядом. Я відчула себе голою.

Червоне волосся продавчині дивним чином контрастувало із зеленуватою зміїною шкірою.

З рота час від часу показувався рожевий роздвоєний язик.

Не знаю, чи то я почала звикати до тутешніх мешканців, чи то вражень стало забагато і я просто змирилася, та дівчина видалася мені гарною.

По-своєму. Струнка, легка, у коротенькій насичено-помаранчевій сукні, вона рухалася від одної полиці до іншої.

– Еее… Вибачте, – проговорила я – та в мене насправді грошей небагато. Мені б якусь сукню та костюм для тренувань. А ще – білизну.

Продавчиня зупинившись, закивала головою, а тоді, знову пірнула углиб.

Повернувшись, вона тримала в руках дві сукні, якісь незрозумілі штани й маєчки.

– Ось! Повинно підійти! Це моя остання розробка – спеціально для тих, кого природа нагородила трохи більше ніж інших. – Морена красномовно глянула на мої груди та стегна – Ще мені спасибі потім скажете!

Я застигла. У нас в королівстві, як не крути, ніхто голі ноги не показував, не кажучи вже про штани, що певно обліплять мене, як друга шкіра.

Що ж, вибору нема.

Я зайшла в тісну приміряльню. Загорівся магічний ліхтарик. Дзеркало навпроти заверещало так, що я мало не оглухла:

– Ооооо, новенька! Міряй, міряй! Все підійде, я впевнена! Така фігура! Такі очі!

– Лара стули вже пельку! – почувся голос продавчині.

Чого-чого, а дзеркал, що розмовляють, я ще не бачила.

Стягнувши сукню, поміряла білизну й здивовано застигла. Ніде нічогісінько не давило! Все трималося і не випадало! Оце так дива!

– Ну, конфетка! – заволало дзеркало.

Сукні – червона та синя, хоч і виявились доволі провокаційними, чудово відтіняли мої очі. Не зовсім короткі – трохи вище коліна.

А от костюм для тренувань справді був дуже схожий на той, в якому була дівчина-змія у відділку.

– Ой, ну це просто вмерти можна! Бери й не роздумуй! – улесливо проговорило дзеркало.

– Лара! – гаркнула продавчиня. Лара ображено забурмотіла.

З магазина я вийшла із наполовину повним пакетом й напівпустим гаманцем, зате, задоволена.

– І як вам там було? – спитав Дейвон з'явившись із тіні, що відкидала книжна лавка поряд.

– Пречудово!

– Що хочете робити далі?

– А що можна? – спитала розгублено.

Навколо снували маги-тіні у довгих балахонах, гарно вбрані чоловіки, жінки. Де-не-де, я навіть побачила кількох ельфів. Їх завжди відрізниш по очах – білих.

– Ммм… Можна спробувати щось з місцевої кухні. – запропонував Нереад примружившись – Я пригощаю.

Їсти мені дійсно хотілося.

– Добре.

Дейвон, взявши мене за руку, повів крізь натовп.

Рука в нього була зовсім холодна. Наче…. Наче він і не живий зовсім!

Я боролася з бажанням висмикнути долоню, та боялася образити Нереада.

– Марто! Марто! – почулося за спиною.

Не дуже сподіваючись, що шукають саме мене, я все ж таки озирнулася.

Широко всміхаючись і махаючи, до нас наближався Моріс.

Мимоволі замилувалася цим високим гарним чоловіком.

На ньому був темно-зелений костюм й світла сорочка. В руках він тримав кілька товстих книг.

Підійшовши зовсім близько, маг схилився і взявши мою руку, злегка торкнувся її губами.

По тілу пройшла хвиля приємного тепла.

– Що ти тут робиш? Невже Вей дозволив тобі вийти? – він перевів погляд на Дейвона, який так і не випустив мою долоню – Аааа, то ти під охороною! Мені шкода, що минулого разу я так швидко пішов. Сподіваюсь ти не передумала? – спитав він напружено.

– Ні, не передумала. – відповіла, одночасно висмикуючи обидві свої руки у чоловіків. Можна ж Нереада чоловіком вважати?

– Ви кудись йшли? – спитав блондин – Чи дозволиш скласти вам компанію? – погляд синіх очей ковзнув вздовж мого обличчя, спустився нижче і буквально потонув у вирізі сукні.

Захотілося прикритися.

Я вже збиралася відповісти, та Нереад заговорив першим:

– Не думаю, що це гарна ідея, пане Хенпек, все ж таки вас багато хто в місті знає.

– І що з того? – Моріс звузив очі.

– Гадаю, для вашого плану, буде краще, якщо пані Марту з вами бачити не будуть.

Сині очі Моріса загорілися гнівом.

– Не впевнений, що одне якось заважає іншому. Нехай Марта вирішує.

Я вагалася. З одного боку Моріс мені сподобався. Провести якийсь час в його компанії мені хотілося, а з іншого – Дейвон мав рацію.

Не знаю, що б я надумала, та несподівано відчула внутрішній поштовх, а мої губи самі собою розкрилися, промовляючи слова:

– Дейвон має рацію, я так стомилася! Краще нам повернутись.

В паніці приклала руку до рота.

Це ще що таке було?!