Марта

Привівши себе до ладу, стояла біля дзеркала фарбуючи вії та губи. Можна було б робити це магією, та я любила сам процес.

Змах пензлика – очі виразніші, губи рожеві, а на щоках ніжний рум'янець. Це як ритуал вклоніння собі. Я завжди знала, що симпатична, втім, косметика додавала мені впевненості. Прості, знайомі дії заспокоювали.

Вниз я спустилася в прекрасному настрої.

– Чудово виглядаєте! Готові й… – Нереад несподівано застиг не договоривши, його очі затягнуло чорною пеленою і він продовжив голосом Торпвуда.

– Підійдіть сюди Грей, я дещо забув.

Я все ще стояла на сходах, не дуже розуміючи, що відбувається.

– Ну ж бо, в мене нема часу повертатися додому, скоріше дайте руку!

– Це… Це ви, магістре Торпвуд? – спитала про всяк випадок.

– Я.

Не чекаючи більше, Дейвон, який тепер був не Дейвоном зовсім, підійшов до мене і взявши за ліву руку, провів по ній крижаними пальцями.

На зап'ясті проступила зелена кругла печатка, блимнувши, щезла.

– Тепер ви зможете говорити й розуміти.

Поступово очі Нереада стали червоними.

Крутнувши головою, він приклав пальці до скронь.

– Ненавиджу, коли хазяїн так робить. – прохрипів він.

– Вам боляче? – схвильовано спитала я.

– Трохи. Та діло не в тому. Існує простий закон рівноваги – одне тіло, одна душа. Дві душі в одному тілі дуже важко утримувати, без шкоди для обох.

– Міг би й сам повернутись в такому разі! – обурено вигукнула.

– О, що ви, пані Марто! В хазяїна є важливіші справи.

– Ну, ти диви який діловий! – фиркнула подумки.

Виявилося, що дім магістра знаходився не так вже й далеко від центра міста.

Як і в будь-якому магічному осередку життя, тут було надприродно чисто. Скрізь двох, трьох поверхові будиночки з чорного блискучого каменю. Між ними де-не-де височіли башти, шпилі яких ховалися високо у хмарах.

– А що в цих височенних баштах? Там хтось живе?

– Ні. Ви ж помітили, там навіть вікон нема. Це утворювачі контуру.

– Чого? – не зрозуміла я.

– Бачте, місто в якому ви зараз – Хельхай, створено штучно. Колись тут панувала така ж сама пітьма, як і здебільшого на землях Імперії Тіней. Та після того, як стали з'являтися світлі тіні, довелося створити світлі міста. Світляки можуть жити в темних містах, втім, їм там важко довго знаходитись, як і первісним у світлих. Тому ці башти стримують пітьму. І живлять наше світило.

Штучно створене місто! Звучить просто неймовірно!

– Але як так вийшло, що взагалі з'явилися світлі тіні? А темні тіні, як магістр – їм все одно де жити?

– Я вже казав вам сьогодні, баланс та рівновага дуже важливі. Пітьма не існує без світла, а світло без пітьми. Певно, тому і з'явились світлі тіні. Що ж до господаря й темних тіней в цілому, то вони можуть жити будь-де. Для них це не проблема.

– А ви?

– Я також. До того ж в темних містах насправді все, так само як тут. Ви просто не можете цього бачити.

Я задумливо кивнула, підійшовши ближче до блискучої чорної річки, що бурхливим потоком билася за невисоким парканом.

Темна вода переливалася, здавалася живою. В мене виникло нестерпне бажання відчути цю блискучу вологу.

Я вже простягнула руку, коли Дейвон буквально смикнув мене назад за талію.

У ту ж мить, з води вистрибнула здоровенна червона змія із роззявленою пащею, повною гострих зубів.

Вона пару разів клацнула щелепами у повітрі й знов пірнула у темну воду.

– Будьте обережніші, пітьму можна відігнати, але стримати – ніколи.

– Алеж ця річка така гарна! – вигукнула – І чому тут ніде нема попередження?!

Нереад кивнув у бік невеличкої таблички на паркані.

«Не підходити близько! Небезпечно!»

Напис дублювався кількома мовами, включно з моєю рідною.

– Сподіваюся, ми не зустрінемо дракона по дорозі? – спитала напружено.

Дейвон розсміявся.

– Гадаю, що ні. Не сезон.

– Що?!

– Просто жарт. Але насправді, в Хельхаї небезпечних створінь вистачає. В тому ж Чорному лісі на кордоні з Дарклоу – темним містом, наприклад.

Чудово! От чого мені не вистачало, так це ходити по місту і боятися, що мене зжере невідома тварюка!

– А що там? – спитала вказуючи на чорно-білу мішанину кольорів попереду.

– То сад рівноваги. Хочете подивитись?

– Чому б і ні!

Підійшовши ближче, побачила, чорні й білі дерева з розлогими кронами та товстезними стовбурами.

Корінням й гілками вони спліталися один з одним.

– Дивіться, – Дейвон підняв руку і зірвав чорний листочок, тої ж миті із дерева поряд на землю впав білий лист – Вони пов'язані, зламай одне – загине й інше.

– Як незвчино… – проговорила торкаючись блискучих листочків.

Дерево затряслося, потягнулося до мене гілочками.

– Ви йому сподобались! – посміхнувся Нереад – А он там академія напівтіней, в якій ви будете навчатись. – кивнув вліво.

Висока темна будівля виявилась справді гарною, ніякого порівняння з жахливою сірою громадиною, де вчилася я.

Круглі вікна, візерунки на стінах. Академія чимось нагадувала казковий замок, щоправда, похмуріший.

Чорно-білий газон та кований паркан завершували картину.

Коли ми нарешті дійшли до центральної вулиці міста й обміняли мої гроші на тутешні, я сто разів встигла пожаліти, що не вмію ходити цими їхніми тінями.

Ноги просто відвалювались.

В перерахунку на Туни – місцеву валюту, в мене на руках опинилася доволі скромна сума.

– То, ви-все таки вирішили не брати гроші в хазяїна? – спокійно спитав Дейвон.

– Ні.

Я йшла, вздовж маленьких крамничок, лавіруючи у натовпі. Чого тут тільки не було! Книги, магічні артефакти, закляття на кожний день!

– Прокляну вашу маму, бабусю, наречену, невірного чоловіка! Недорого! – закричав поряд зі мною молодик у чорному балахоні.

От би й мені парочку – жбурнути в Кочергу!