Марта

Я сиділа у кав'ярні, буквально поглинаючи маленькі повітряні тістечка. Неперевершений смак!

До мене підійшов офіціант із тацею, на якій, горою висилися смаколики з кремом. Та замість того, щоб покласти їх переді мною, він жбурнув тацю в стіну, і та, голосно заторохтіла.

А тоді молодик відкривши рота, розлючено закричав:

– Грей! Грей! Скільки можна спати! Я не збираюся чекати весь день доки ви прокинетесь. Якщо через дві хвилини ці двері не відкриються, я зайду і витягну вас з ліжка, і мені начхати – гола ви чи вдягнена!

Я різко сіла. Духи! Цей чоловік вже уві сні мені ввижається!

– Грей, час пішов!

От халепа! Не ввижається!

В паніці підскочивши з ліжка, схопила білизну, яку випрала й просушила перед сном.

Руки не слухались, злощасні крючки не бажали застібатись.

А ще сукню натягнути!

Мій погляд зачепився за темну тканину на кріслі.

Халат!

Хто б його не залишив тут – я була йому вдячна!

Швидко накинувши халамиду, зав’язала пояс і пішла до дверей.

Тканина волочилася по підлозі, та все краще, ніж напівоголеною. Знову!

Відчинивши, побачила Торпвуда.

Хоча, кого ще можна тут побачити?

Чоловік, не спитавши, широкими кроками увійшов до кімнати.

– Вже одинадцята, Грей! В мене нема в запасі цілого дня, щоб чекати коли принцеса вирішить розліпити очі.

Погляд магістра ковзнув вздовж мого тіла – його очі звузились.

– Якого темного, на вас мій халат? – спитав він тихо.

Я розгубилася. Проте, тільки на секунду.

– Гадки не маю! Він лежав на кріслі. А може, якби ви не вибивали двері, я б встигла надіти сукню.

– Ви б встигли надіти сукню, якби не спали так довго. – відбрив чоловік.

Я не могла заперечити логіки його слів, та все одно Кочерга мене бісив.

– І що, що це ваш халат?! Я не заразна! Якщо хочете – можу зняти!

Не знаю, що збирався відповісти магістр, та за спиною почувся спокійний голос:

– Вибачте, господарю. Це я взяв на себе сміливість залишити халат для пані Марти. Я помітив, що в неї зовсім немає речей.

Розвернувшись, побачила Дейвона з тацею в руках. Тацею з тістечками, точно такими, як уві сні. Думки він читає, чи що?

– Прекрасно, Дейвоне. Раз ти так багато помічаєш, сподіваюсь, ввечері дорогу до тренувальних кругів знайдеш? Двадцять.

Нереад мовчки кивнув.

Це ще що таке? Якесь покарання? За халат?!

– Постривайте, магістре! Він же хотів мені допомогти! – випалила.

– І допоміг, Грей. Втім, все має свою ціну. Чи ви хочете приєднатися?

Він це серйозно?! Холодні зелені очі підказували мені, що Кочерга не жартує.

– Що ж, судячи з тиші у відповідь – це ні. Тоді перейдемо до справи. Сьогодні ви з Дейвоном підете до міста. Він покаже вам центр, академію, де ви будете навчатись. Якщо хочете, можете погуляти. Я видав Дейвону гроші, тож купіть собі одяг.

– Я від вас гроші не візьму! – вигукнула розпачливо.

Чоловік глибоко зітхнув.

– Грей, ви і так живите в моєму домі. Користуєтесь всім. Вам потрібні речі, а далі будуть потрібні підручники й багато чого іншого. Вважайте я вам плачу за те, що погодились допомогти Морісу. Або ж даю гроші у борг. Як вам буде зручніше.

– Не потрібно! – гаркнула обурено – Я знайду роботу!

– І де ви збираєтесь її шукати? – ущипливо спитав Кочерга.

– Десь вже знайду!

– Справді? І що ж ви вмієте робити? Вибивати вікна та трощити стіни? Плескати язиком?

Не знаю, який дух мене під зад копнув, та я, розмахнувшись, заліпила Торпвуду дзвінкого ляпаса.

Як тільки дотягнулася?!

Чоловік мовчав. На щоці проступав червоний відбиток моєї долоні, а мені стало по-справжньому страшно.

Я зробила крок назад.

Світло в кімнаті згасло. Все навкруги затягнуло чорним туманом. А ще, стало холодно. Так холодно, що мені закортіло охопити себе руками, щоб хоч якось зігрітися.

Магістр повільно підійшов до мене. Чорні татуювання блимнули, під шкірою билось чорне марево.

– Більше ніколи так не робіть, якщо не хочете вмерти раніше, ніж вас вб'є прокляття. – прошипів він.

По спині пробігли сироти.

– Я зрозуміло пояснюю?

Я лише судомно кивнула.

– От і добре. Не хочете брати гроші – діло ваше. Ввечері чекаю вас о восьмій.

З цими словами маг зник.

Кімната знову наповнилась світлом і звуками.

– Схоже, цього разу, я й справді його розлютила… – протягнула, глянувши на Дейвона.

Нереад хрипло розсміявся.

– Та не дуже. Якби ви його насправді розізлили, ми б з вами вже не розмовляли.

– Що?! – вигукнула приголомшено.

Дейвон тільки стенув плечима у відповідь.

– Та й взагалі, в господаря просто така манера. І поки ви тут, раджу не звертати уваги. Краще поїжте. Я їх тільки спік. – прислужник поставив тістечка на рожевий столик – Відчув, чого саме вам хочеться.

– Як? – спитала здивовано, всівшись.

– Не проти, якщо я присяду з вами? – Нереад відсунув стілець – Я можу вловити відголос сильних емоцій та бажань. Така вже моя особливість.

– Мені снилися ці тістечка! – посміхнулася.

– Ааа, то от в чому справа! Ви любите попоїсти? Це добре, я люблю готувати! – Дейвон широко усміхнувся і я майже не відчула страху.

Той, кого слід боятись вже пішов.

Ми ще трохи поговорили й прислужник, сказавши, що чекатиме на мене внизу, вийшов.

Цікаво, чим займається Кочерга? Навряд чи весь день стирчить в академії. Навіть коли він викладав у нас, застати його в кабінеті було справжнім дивом.

Може, ще десь працює? Такий будинок потребує коштів!

І навіщо я його вдарила?

Та якщо добре подумати, ще тоді, коли перший раз побачила чоловіка в авдиторії, відчула дивне бажання підійти ближче й щосили його трухнути.

Щось було в ньому таке, що бісило мене без слів.

Завжди зібраний, різкий і майже беземоційний. Я жодного разу не бачила, щоб він посміхався або сміявся.