Торпвуд

Час піджимав.

Замість того, щоб бути на місці ще дві години тому, возитися з дівчиськом!

Стоячи навпроти стіни, що всівала магічна зброя, я відчував, як крізь звичний холод і відсторонений спокій, пробивається щось зовсім інше.

От тільки що?

Злість? Роздратування?

Я не знав. Для мене ці слова вже давно нічого не значать.

Провівши пальцями вздовж чорного тонкого леза, почув легкий шепіт.

– Так, друже мій. Сьогодні твоя черга.

Знявши кинджал із червоним руків’ям, засунув його за пояс.

– Господарю, ще трохи й ми спізнимося. – пролунало за спиною.

– Я знаю, Дейвон, знаю. Пішли.

Ступивши у тінь, що відкидали язики полум'я, ми на якісь секунди опинилися у пітьмі сповненій криків та стогонів.

Добре, що ніхто не може чути пітьму, як я. Їх не мучать кошмари по ночах.

Наступної миті ми стояли на кордоні між Дарклоу і Хельхаєм – темним і світлим містом.

Я витягнув з-за пояса клинок – шепіт зробився гучнішим.

– Вони поряд, Дейвон, ти відчуваєш?

– Так, хазяїне.

Ми йшли вздовж тихих й темних вулиць Дарклоу, але це тільки для тих, хто не вмів бачити первісних тіней, це місто було таким. Сповненим похмурої тиші. Я ж чув п'яні розмови де-не-де, помічав силуети первісних у вікнах.

Первісним тіням не потрібно світло, щоб бачити. Втім, живуть вони майже, як звичайні маги.

Ми дійшли до повороту, за яким починався густий чорний ліс.

Клинок в моїх руках дзенькнув – я прискорився.

Слідом за мною, випустивши довгі ікла й гострі, наче лезо, кігті нісся Дейвон.

Він теж бачив їх – червоні довгі напівфантоми, одержимі тільки однією жагою – жагою крові та смерті.

Вони билися у захисний бар'єр між містами. Світло Хельхаю притягувало їх, обіцяючи ситний бенкет.

Цього разу нам пощастило – ми з Дейвоном підібратися до тварюк непомітно.

Встромивши лезо в горло першої червоної потвори, я почув радісний сміх зброї.

Клинок-поглинач із жадібністю пив чорну енергію, що створила цього монстра.

Я колов і різав з такою швидкістю, що світ навколо змазався у нерозбірливу мішанину кольорів.

Дейвон займався тим самим, що і моя зброя, тільки за допомогою кігтів та гострих зубів.

Коли навколо нас стало зовсім тихо, я зупинився.

Запах смерті важким шлейфом огорнув все навколо.

Та я відчував, що окрім мертвих монстрів тут був ще хтось.

Закривши очі, поринув у в'язку пітьму.

– Покажи. – проговорив тихо.

Перед очами з'явилася чорна смужка, що вела углиб лісу.

– Пішли, Дейвон.

Очі Нереада горіли. Так завжди бувало, коли він втамовував свій голод.

– Ви щось знайшли господарю? – спитав тихо.

– Так.

Ми йшли хвилин десять, коли побачили на землі чорний балахон.

Підійшовши ближче, я підняв краєчок тканини й торкнувся пальцями попелу.

Я вже бачив таке.

Хтось знову вбив первісного. Зробити це важко, втім можливо. А от зробити так, щоб від нього не залишилось нічого, навіть клаптика енергії, навіть відбитку у потойбіччі – в теорії, неможливо.

Одначе, хтось робить це на практиці, і вже не перший раз.

Я махнув рукою – переді мною з'явився тіньовий комунікатор. З димчастої поверхні усміхався білоокий блондин – Лав'єр.

– Вдало попатрулював? – весело спитав він – Нам тебе не вистачало. Цілих пів року, як без рук!

Я криво посміхнувся у відповідь.

– Вдало. Так вдало, що знайшов купу попелу, якою колись був первісний. Знову.

Лав'єр нахмурився.

– Добре, дай координати. Я розберусь. Ти і цього разу не скажеш нам нічого, окрім того, що хтось не залишив від нашого друга навіть фантома?

– Не скажу.

– Що ж, нехай так. Дочекаєшся мене? Не хочу ходити цими вашими тінями.

Лав'єр, як справжній ельф, не переносив тіньові переходи, втім і портали в імперії йому відкривати було тяжко – сама матерія чинила спротив, тож він віддавав перевагу Парьєлю*.

Тарантас, як на мене.

– Ні. Хочу повернутися додому і хоч трохи поспати.

– Тоді, побачимось.

Надіславши координати, переніс нас з Дейвоном додому.

– Сьогодні їх було трохи більше ніж зазвичай, ви помітили хазяїне?

– Так, Дейвон, звичайно ж я помітив. – відповів, витираючи лезо кинджала від чорної крові – Утім, може, ми просто давно цим не займались.

– Ви ж знаєте, що це не так.

О, так, я знав. Баланс річ крихка.

Кілька заборонених заклять й ритуалів – і маєш червону мерзоту. Залишки енергії тягнуться одне до одного, а пітьма тільки рада їм допомогти.

З іншого боку, що таке заборонені закляття для первісних? Пустий звук.

А що буде, якщо одного дня їм набридне цей чудовий поділ на світло і пітьму? Що буде тоді?

Я хитнув головою. Ні, закони Хаоса непорушні.

– Ти ще щось хотів? – спитав, повісивши зброю на місце.

– Я… – Нереад запнувся.

Я повернувся до нього лицем.

– Ти що?

– Це з приводу дівчини…

Вигнувши брови, я чекав.

– Я чув… Чув вашу розмову з нею… Ненавмисне. І я подумав… Чи не занадто ви суворі? Особливо після того, що зробили. Їй страшно.

– Ти забагато думаєш, Дейвон. Не пам'ятаю, щоб це було твоєю основною задачею.

– Ви праві, господарю, але я мав сміливість припустити, що вона щось для вас значить.

Я невесело розсміявся.

– Ти, як ніхто інший, добре знаєш, що для мене ніхто не може щось значити.

– В кожного є шанс. – вперто проговорив Нереад.

– Дейвон, я зараз не розумію – ти створіння хаосу, чи шмаркачка у рожевій сукні? Залиш вже мене на самоті, і не забудь, що завтра, ти ведеш цю таку милу твоєму серцю дівчину у місто.

– І все ж таки, ви помиляєтесь! – долетіло до мене, коли Дейвон щез.

Чудово! Тепер, мій власний прислужник роздає мені поради!

Смикнувши зав'язки, стягнув з себе плащ і розстібнув верхні ґудзики на сорочці.