Марта

Я закрила очі й спробувала знайти внутрішню рівновагу. Не хотілося замість полагодити рознести стіл на друзки. Тоді Кочерга точно дасть мені копанця під зад.

Духи! Ну чому мені просто не промовчати? Чому дражнити цього вепра?

Трохи заспокоївшись, розплющила очі й махнула у бік пропалених дірок, уявляючи гладеньку поверхню. Цього разу все спрацювало, як треба.

Що ж, однією проблемою менше!

Цікаво, магістр повернеться? І де я тепер житиму? В цьому рожевому божевіллі?

Хоч би щось пояснив!

Схопивши книги, пішла до єдиної кімнати, яку знала в цьому домі.

Взагалі-то, дім виявився не маленьким – не такий великим, як в батьків, але світлим, навіть затишним.

І зовсім не схожим на оселю магістра Пітьми. Чи Тіней…

Я б не здивувалася побачивши черепа й чорні стіни з жертовниками по кутках.

Кімнати для тортур…

Я зупинилася, наче на стіну налетіла. А що, як він справді зробив мене своєю рабинею?!

Від цієї думки на шкірі виступили сироти.

Ні! Ні! Такого не може бути! Кочерга мене просто лякає!

Він же викладач в академії!

Видихнувши, пішла далі.

Зайшовши в кімнату, всілася на ліжко.

Що робити далі?

В мене навіть одягу тут нема. Треба було зв'язатися з Герті й попросити переслати речі.

Хоча, я не була певна, що це можливо без допомоги магії.

Що ж, доведеться знову просити Торпвуда.

Відкривши книгу, спробувала зануритись в текст.

«Магічний аркан – найпростіший спосіб відлову зловредних фантомів, що з'являються у місцях використання темної магії…»

І як тепер жити без грошей? Де їх взяти?

«Аркани бувають різних типів: звичайні, подвійні…»

Може, можна десь заробити?

Тільки де? Я в житті не працювала жодного дня!

Перегорнула сторінки до розділу, в якому були зображені паси руками для утворення арканів.

Махнула рукою, намагаючись повторити – дзеркало в рожевій рамці навпроти тріснуло.

– Трясця! Коли ж це скінчиться! – гепнула книгу на ліжко й сховала лице в долонях.

– Ти неправильно повертаєш руку, занадто різко. – почувся голос Вейли.

Я підняла голову і втомлено проговорила:

– Як ти це знаєш?

Дівчина стенула плечима.

– Просто знаю. Ось, дивись! – вона повільно прочертила пальцями напівколо у повітрі, а потім потрібну руну, точнісінько так, як зображувались на малюнку – Ти неправильно малюєш напівколо. Спробуй ще раз.

Не дуже сподіваючись на результат, я повторила за дівчиною – на мій превеликий подив, у повітрі біля мене, з'явився тьмяно сяючий аркан.

– Ну, глянь! Я мала рацію!

Я збентежено кивнула.

– Хто ж ти така, Вейла? Може, ти магиня? Була?

– Може й так. Ну, як погодився красунчик тобі допомогти? – спитала вона.

– У нас з тобою різні уявлення про красенів. Так, погодився. Клятву дав, навіть.

– От бачиш, я ж кажу – він сила!

– Аякже, сила. Тільки тепер, мені доведеться стати чоловіком, взяти участь у змаганнях, і духи знає, що ще робити!

– Звучить захопливо! Ану розкажи!

І я розказала. Хоч яким дивним це не видавалося, а поговорити з кимось, нехай навіть з привидом, було краще, ніж тримати все у собі.

– А я б зараз не відмовилась від тіла, нехай і чоловічого! – проговорила Вейла, коли я закінчила свою розповідь – Ти тільки подумай – тобі пощастить поринути у світ чоловіків! Справжнісіньких! Дізнаєшся про що вони говорять між собою!

– Та вже подумала. – невесело відповіла я – Чесно кажучи, поки що, вся ця історія не викликає в мене особливого захвату.

Ми ще трохи потеревенили, а після, я знову заглибилась у читання.

Разом з Вейлою, мені вдалося створити ще два різновиди арканів, не рознісши при цьому кімнату.

А потім дівчина знову зникла.

Про всяк випадок я гукнула її кілька разів, утім нічого не змінилося.

Книга з куерування силою не відкрила мені нічого нового.

Тобто, все це я вже робила: годинами сидіти, занурюватись у власну суть, левітувати для концентрації, повторювати прості заклинання і паси – одним словом – купа порад, які я б із задоволенням заштовхала в одне місце тому, хто їх написав.

От, що значить, зануритись у власну суть? Кочерга казав, що це місце де поєднуються життєві й магічні потоки, умовно серце. Однак, як не старалася, нічого не відчувала.

Левітувати довше двадцяти хвилин в мене не вистачало терпіння. До того ж разом зі мною, починали левітувати навколишні предмети. Стукали й дзенькали, неймовірно відволікаючи.

Прості заклинання і паси? Що ж, це майже єдине, що час від часу виходило в мене досить добре.

Я вже дійшла до середини книги, коли у двері постукали.

Відірвавши очі від книги здивовано помітила – навколо стало зовсім сіро.

Певно, це Кочерга прийшов. Хоча, минулого разу він не стукав…

Підійшовши до дверей, смикнула ручку, але відкривши, заверещала й знову їх закрила.

В паніці намагалася намацати замок, але нічого такого не знайшла.

Ні! Ні! Певно мені привиділось!

Поки силилась пригадати якесь закляття, щоб зачинити кляті двері, знову почувся стук, а слідом пролунав приглушений дерев'яною перешкодою голос:

– Вибачать, панна. Ви злякаться, вибачать. Я лише прислужник. Прошу не бояться.

Прислужник? Слуга значить?

Почувся шурхіт. Голос продовжував:

– Нарешті я налаштував артефакт! – прозвучало без акценту – Ви дозволите увійти? В мене є їжа! – радісно закінчив мій співрозмовник.

В животі забурчало. Коли я останній раз їла?!

Що ж, голод переміг страх. Я відійшла у дальній кінець кімнати.

– Заходьте, тільки майте на увазі – спробуєте мені щось зробити, я за себе не відповідаю – рознесу весь дім!

– Так хазяїн попередив, що ви мммм… вибухонебезпечна.

Двері відчинилися і в кімнату повільно вплила чорна мара, на рівні голови в якої, палали два червоні ока. Поступово, крізь чорний туман проступила фігура.