Марта

Здавалося, я лечу крізь якийсь чорний м'який тунель. Темрява хоч око виколюй!

– Тіньовий перехід! – заверещала мені на вухо Вейла – Оце так сила в нього!

Я нарешті впала, преболісно вдарившись п'ятою точкою. В очі вдарило яскраве світло.

Роззирнувшись, побачила, що сиджу на бруківці посеред дороги, і мене от-от розчавить якась незрозуміла махина, більше схожа на летючий корабель.

Погляд зачепився за високу, широкоплечу фігуру в чорному плащі і я підскочивши на ноги, понеслась за нею.

Кілька разів намагалася покликати Торпвуда, та від несамовитого бігу, дихання збивалося – я просто не могла нормально набрати повітря в легені, щоб як слід закричати.

Місто було мені невідоме. Але скрізь пахло морем.

Цей запах я знала і любила з самого малечку. Що може бути краще, аніж шубовснутись у солоні хвилі?

Кочерга повернув у якийсь провулок. Кинулася туди – він знову зник у тіні, а слідом за ним я.

Цього разу перехід зайняв лічені секунди.

В перші хвилини мені здавалося, що я все ще кудись падаю, так темно було навколо, та приємний теплий вітерець підказав, що політ завершено. Якщо можна так його назвати.

Очі поступово звикли до напівтемряви і я розгледіла силуети високих будівель, вулиці, бруківка яких виблискувала у тьмяному світлі, що лилось з неба всіяного чорними пухкими хмаринками.

Ні тобі місяця, ні зірок, тільки злегка сяючі хмари.

Що це за місце за таке?

Часу на роздуми не було. Роззирнулася і встигла помітити клаптик плаща. Як він так швидко ходить?!

Сил майже не залишилось, тож я буквально пошкандибала за магістром.

Вейла знову зникла. Може, застрягла в переході?

– Магістре Торпвуд! – спробувала покликати, та мій крик пролунав кволим шепотом і розтанув у повітрі.

Це ще що за дивина?!

Набравши побільше повітря у легені, щосили гаркнула:

– Магістре Торпвуд! – та і цей крик настигла та сама участь.

Раптово переді мною, наче із самої бруківки, виросли дві височенні фігури.

Навколо них клубочився густий чорний туман. Він ніби непроглядним коконом вкривав їхні обличчя та тіла, час від часу рухаючись і все ж таки дозволяючи мені побачити то гострі зуби, то біле око із чорною вертикальною зіницею, то довжезні кігті на руках.

Від подиву, я й думати забула про магістра. Тільки зараз побачила, що чоловік наблизився до незрозумілої стіни з такого самого чорного туману і зробивши крок вперед, зник.

Я рвонулася за ним, та мене перехопили величезні ручища. Гострі пазурі трохи порвали корсет сукні, втім швидко випустили моє плече.

– Буль-буль буль-буль – пролунало від однієї з фігур.

Я втупилась у проступивший крізь темну мряку зуб.

– Що? – спантеличено спитала.

– Буль-буль! Бубубубуль! – цього разу голос прозвучав розлючено.

– Вибачте, я вас не розумію! Мені треба йти!

Фігури повернулися одна до одної й буль-буль полилось щільним потоком.

Вони, вочевидь, про щось сперечались.

Вирішивши не чекати на кінець цієї безсумнівно змістовної бесіди, я кинулася вперед.

І в ту ж мить мене охопила чорна мотузка по руках і ногах. Я рухнула на бруківку, добряче вдарившись ребрами й зронивши сумочку.

Дивлячись у хмаристе небо, подумала, що й власноруч непогано впораюсь із задачею самоліквідації.

Мене смикнуло й підняло над землею, а потім кудись понесло.

– Гей! Куди ви мене тягнете?! Сумочку! Сумочку заберіть!

З тим же успіхом я б могла звернутись до каменю. Туманні здоровані навіть не зупинилися.

Спершу я не бачила нічого окрім клятої бруківки, а потім мене перекрутило боком, і я роздивлялася вікна домівок, та як не старалася, не помітила жодного вогника.

Мої ловці, про щось сперечаючись, дійшли до туманної стіни й ступили в неї, а слідом за ними полетіла я.

Відчуття було дивним, але приємним, наче тебе засунули у теплу ванну.

А потім в очі вдарило яскраве світло, з усіх боків почувся гамір.

Одначе, я знову опинилася лицем донизу, тож бачила тільки нескінченні чоботи різних кольорів і дамські туфельки.

Оце пригода!

Куди, цікаво, вони мене пруть?

Сподіваюся, не збираються зжерти!

А то я читала, про хижі світи, де їдять магів!

Хоча, там чоботів не було, принаймні в описах.

Різко зупинившись, злегка тріснулася головою об щось тверде і зойкнула.

Напруживши шию, підняла голову – побачила клаптик гладкої чорної поверхні. Щось скрипнуло й переді мною відкрилися двері.

Всередині тягнувся цілком пристойний хол, щоправда, із сірими стінами та магічними ліхтарями у формі черепів.

Духи! Зжеруть! Як є, зжеруть!

Мене перевернуло спершу головою вниз, а потім, як тому і слід, вверх. Я пролетіла хол і впала на один єдиний стілець.

Прямо переді мною сиділа дівчина зі шкірою, що дуже сильно нагадувала зміїну луску, чорно-сіру. Очі в неї були абсолютно чорні із зеленими вертикальними зіницями.

Волосся теж зелене.

Вдягнена вона була в таке обтягуюче вбрання, що не треба було мати занадто розвинену фантазію, щоб уявити її голою.

Яскраво-червоні штани й маленька коротенька маєчка.

Та я в такому тільки в ліжку сплю!

Дівчина кліпнула своїми чорними очищами, посміхнувшись. Напевно, привітно. Та коли крізь міцні білі зуби, прослизнув чорний роздвоєний язик, я мало не заверещала.

– Буль-буль! – проговорила вона, не перестаючи посміхатись.

– І знову добрий день! – роздратовано вигукнула я – Я вас не розумію!

Дівчина-змія, як назвала її подумки, замислилась, а потім видала:

– Ті єсть махічка?

– Слава духам! Так, я магічка! Можна вже мене розв'язати? І відпустити?

– Ніт. – дівчина похитала головою – Ті порушить закон Імперія Тіней, платіть штраф, потім ходіть.

– Імперії Тіней? Штраф?! – розгублено повторила я.

Який штраф, якщо всі мої гроші залишились у сумочці!