Марта

– Тру-ля-ля-ля! Тру-ля-ля-ля! Тру-ля-ля-ля! – долетів до мене дзвінкий голос.

Я застогнала і схопивши подушку, накрила нею голову. Певно, почулося.

Приємна дрімота затягувала мене у свої обійми.

– Тру-ля-ля-ля! Тру-ля-ля-ля! Тру-ля-ля-ля! – пролунало знов.

Це що за таке?

– Гертруда, ти здуріла? – прохрипіла я крізь щілину між подушкою і ліжком – Чого це ти вирішила прибратись у мене в таку рань, та ще й пісень співать?! Я тебе дуже люблю, але прошу, дай поспати!

Гертрудою звали мою служницю – висока худа жінка, що няньчила мене з трьох років. Найдорожча людина після батьків.

– Не вгадала, я не Гертруда!

Почула відповідь і все ще намагаючись заснути гаркнула:

– Тоді котися звідси, хто б ти не була! Або був!

– Я б покотилася, але не можу.

Остаточно розлютившись, я різко сіла на ліжку.

Просто переді мною, у моєму улюбленому кріслі сиділа молода жінка із довгим рудим волоссям і чорними очима. На голові в неї красувався такий самий капелюх, який я вчора забула у магістра. Червона сукня підкреслювала тонку талію, і … і… просвічувала!

Як і вся жінка! Сонячний промінь ковзнув по її обличчю, пройшовши наскрізь!

Я заголосила.

Я кричала і кричала, не в змозі закрити рота.

У кімнату буквально вибивши двері, влетіла Гертруда.

– Мартуся! Чого ти репетуєш? – спитала вона стурбовано.

Я без слів вказала пальцем на крісло, жінка перевила очі у заданому напрямку і нахмурилася.

– Щось не так із кріслом? То навіщо ж такий крик? Це ж твоє улюблене, хтось його забруднив чи що? Я нічого не бачу!

– Н… Не бачиш? – пробурмотіла я розгублено.

Гертруда заперечно хитнула головою. А я ж бо бачила! Нагла дівка широко посміхнулася, покрутивши пальцем біля скроні.

– Ти точно нікого і нічого у кріслі не бачиш, Герті?

– Ні, моя хороша. А повинна?

Я не знала, що відповісти. А тим часом рудоволоса підлетіла у повітря і підпливши до служниці, смикнула її за фартух.

– Ой! – скрикнула Герті – Що це зараз було?! – вона почала обертатись навколо себе – Певно за щось зачепилась!

А тоді нагла падлюка смикнула жінку за густі каштанові кучері.

– Ой! Та що ж це таке! Мартуся! – служниця недобре примружила на мене очі – Знов твої магічні фокуси? От я тобі зараз надаю, і не подивлюсь, що ти вже он яка велика! – погрози звичайно ж були пустими, мене в житті ніхто і пальцем не чіпав.

Рудоволоса почала смикати Герті за спідницю, мерзенно захихотівши.

– Ану припини! – гаркнула я.

– Що значить припини? – здивувалася Герті – Я нічого і не роблю! Мартусю, облиш свої жарти!

– Це я не тобі, Герті!

– Не мені? А ко… Ой! – дівка схопила чепець з голови служниці й почала кружляти з ним навколо неї.

– Марто Грей! Зараз же припини! – грізним голосом прокричала Герті – зараз же віддай чепець!

Я й гадки не мала, як припинити цей безлад, та раптово Герті смикнула з лап нахаби свій чепчик і начепивши його, пішла до дверей

– Сніданок за годину! Батько на тебе чекає, не барися! І перестань поводитись наче дитина!

Двері гримнули. Я важким поглядом втупилась у вже відверто регочучу дівку.

– Ти хто така? – процідила крізь зуби.

– Вейла!

– Вейла і все?

– Вейла і все! – радісно погодилась рудоволоса.

– Звідки ти тут взялася, Вейла і все?

Вона знизила плечима.

– Тобі краще знати. Я думаю, я дух.

– Дух? Думаєш?

– Ага. Я нічого не пам'ятаю, окрім приємної темряви, а потім бах – і я тут, сиджу у кріслі. А ще, крізь стіни можу проходити, хочеш подивитись?

В мене почала боліти голова.

– Ні, дякую! Не треба!

Утім, ця навіжена пронеслася кімнатою і наполовину зникла у стіні, так що я бачила тільки її худорлявий… зад.

– О! Як цікаво! – заторочила, з'явившись знову – Ніколи не бачила такої кількості шмаття, хоча… – вона знов захихотіла – звідки ж мені знати?

Так, у мене була окрема кімната для одягу, навіть дві. І що з того?

Вирішивши, що перед тим, як спробувати розібратися, звідки взялася ця рудоволоса дамочка, треба привести себе до ладу, я попрямувала у ванну.

Та коли вийшла знову – духу ніде не було видно.

– Вейла! – покликала – Гей! Вейла!

Ніхто не відгукнувся. Що ж – можливо, в мене просто галюцинації після вчорашнього. Я навіть збадьорилася від такого варіанту.

Прислухавшись до своїх відчуттів, не вловила ніяких негативних змін і мстиво хмикнула, пригадуючи слова магістра.

Спускаючись до їдальні почула, як хтось колотить у парадні двері. Чому б це просто не натиснути дзвоник?

Стало цікаво, кому це так кортить до нас у гості і я спустилася, щоб відкрити двері.

А коли відкрила, то заклякла.

На порозі стояв Роберт, той самий, якому дуже подобались мої ммм… принади.

В руках він тримав просто величезний букет якихось синіх квітів, та не це змусило мене прирости до підлоги, а його вигляд.

Блідий, наче сама смерть, з величезними синцями під очима і синіми губами. Мрець, як є мрець!

Його губи розтягнулися у посмішці, демонструючи гнилі чорні зуби!

– Кохана! – прогарчав він – Я такий голодний!

Машинально грюкнула дверима перед його носом.

Це що ж таке коїться!

У двері знов забарабанили, тепер, складалося враження, що Роб вже не один.

Саме в цей момент поряд з'явився дворецький – Людвиг. Злегка мені вклонившись, він відчинив кляті двері.

На порозі так і стояв Роб, та тепер поряд з ним з'явився Карл! Карл, на лиці якого, не вистачало одного ока!

Просто чорне провалля!

– Кохаааанаааа! – завили вони одночасно – Ми такі гооолооодні!

Я щосили навалилася на нещасні двері, втім, Карл встиг просунути свою кінцівку усередину. Пролунав характерний хруст, та це його не зупинило. З неочікуваною силою, він протиснувся у вузьку щілину, а слідом за ним Роб.