Марта

Щось було не так…

Ну… Окрім того, що я стирчала посеред кладовища абсолютна гола, якщо не брати до уваги гостроверхий капелюх, що постійно налізав на очі.

– Шаасах іраам… – запнулася.

Чи правильно я вимовляю руни? Коло, у центрі якого я стояла, тьмяно світилося. Більше нічого не змінилося.

А може капелюх бракований? В інструкції до закляття було вказано, що треба зняти з себе увесь одяг і вдягти магічний атрибут.

Чим ця чорна пакість не атрибут?

Я глибоко вдихнула й почала спочатку.

– Шаасах іраам, айріс віккстер! Раана іраам, айріс солаам!

Найкоротше закляття, яке тільки можна уявити, а не працює! От зараза!

Тепер доведеться…

Від невеселих думок мене відволікло яскраве зелене сяйво, що несподівано огорнуло моє тіло.

– Працює! – радісно скрикнула, та радість ця була недовгою.

Тонкими цівками зелене світло потягнулося від моїх ніг по землі, вийшло за межі кола й почало розтікатися по всьому кладовищу!

Просто на моїх очах, могили засвітилися як Анкені* під час свят.

Та це було не саме погане! Погане почалось, коли я помітила як із могили зовсім поряд зі мною, показалася напівзгнила рука.

Рука!!!

Я б закричала, чесне слово, та від споглядання того, як слідом за кінцівкою вилізло ще й тіло, в мене пропав голос.

Я чомусь завжди думала, що мертві лежать собі у труні й кістками гримлять, а от що вони гниють та смердять, якось до уваги не брала.

Нагоди не було.

З жахом почула якесь шарудіння позаду. Навіть не обертаючись відчула страшенний сопух.

Треба тікати!

Рвонула з місця і побігла у протилежний від моїх нових тухлих друзів бік. Та як тільки добігла до виблискуючої смуги кола, мене наче вибуховою хвилею відкинуло назад – у центр.

Впавши на спину, подивилася на небо.

Місяць затягнуло чорними хмарами, жодної зорі не розгледіти – все як і вказано в поясненні до закляття «Відвадь женихів назавжди».

– Ммммм… – страшним голосом завило щось поряд.

Підскочивши на ноги, побачила, що навколо зібралося вже щонайменше п'ять мертвяків, якщо рахувати тих, в кого були голови, бо позаду них по землі волочилося одинокі ноги, руки й духизна що!

От тепер, я заверещала.

Мертвяки такого мого ходу не оцінили й замичали ще гучніше.

А один, найбільш цілий – в нього навіть волосся на голові пучками стирчало, розімкнувши сині губи, проговорив:

– Кохааанаааа!

Я закричала знову. Рвонулася в іншу сторону, але круг не давав мені вибратись.

Від хвилювання та страху магія всередині мене забурлила – на долоні з'явився величезний пульсар, який я щосили жбурнула прямо в пику палко закоханому трупу.

Одначе пульсар, ніби врізавшись у стіну, відскочив назад і полетів у мене, я ледве встигла його нейтралізувати.

Ситуація ставала все більш критичною. Я помітила, що мій протухлий наречений вже майже повністю ступив однією ногою у коло.

Чому він може увійти, а я не в змозі вийти?

Та всі питання повилітали з голови, як тільки побачила, що в нього з рота капнула темно-зелена слина.

– Кохаааанаааа, я голодниииий! – завив він.

О, ні! Ні!

Від жаху, магія поперла з мене чистим потоком. У будь-якому іншому випадку, вона б точно спопелила всіх навкруги.

От тільки не зараз.

Мій недогнивший жених вже наполовину вліз всередину кола, а біле полум'я не завдало йому жодної шкоди!

Здаватися я не збиралася. Нехай ця потвора хотіла мене зжерти – не вийде! Задавиться! Я вже приготувалась піти врукопаш, якщо слинявий красень таки наблизиться, коли почула голос від якого захотілося кинутися в обійми небіжчику.

– Студентка Грей?! – прозвучало одночасно розлючено і трохи здивовано – Якого темного тут відбувається?!

А то він не бачить!

Я не встигла сказати бодай слово, тому що підгнивший молодик таки прорвався. З неймовірною швидкістю він стрибнув просто на мене.

Зуби його видовжились, зелена слина капнула мені на лице і я заверещала.

– Завмер! – гаркнув позаду мене Вейр Торпвуд – магістр Пітьми, мій викладач і персональне покарання, в народі відомий як Кочерга.

На мій превеликий подив новий знайомий послухався, утім, глухо заричав.

Не знаю, що робив Кочерга, та почувся тріск, а потім у повітрі рознісся запах сірки.

Нежить нарешті зліз з мене й замичавши, кинувся геть.

Я піднялася на ліктях й побачила, що небіжчики та їхні запчастини повільно повзуть туди, звідки вилізли.

Від полегшення знову впала на землю.

– Студентко Грей, я спитаю тільки один раз, тож, сподіваюсь почути притомну відповідь. На якого темного ви вночі, посеред немагічної території, підняли з могил щонайменше двадцять трупів? І не просто підняли, а буквально оживили їх! І чому ви гола? – останнє прозвучало так, ніби Торпвуд щойно помітив цей без сумнівів кричущий факт.

І що, що я гола? Думається мені, в його віці він вже не одну жінку без одягу бачив!

В мене звичайно було на що подивитись, не без того, та краще б він просто по-джентельменськи кинув мені свій плащ. Чи що там в нього?

Я як раз роздумувала над тим, чи не зобразити панянку у біді – себто, знепритомніти, коли збоку почувся вий, а слідом за ним рик.

Підскочивши на ноги, помітила величезного синього вовка.

Як і багато разів до того, замість того, щоб скористатись магією в критичну хвилину, я зробила те, що роблять звичайні люди – закричавши, побігла не розбираючи дороги.

Та далеко не забралася, тому що досить чутливо впечаталася носом у щось тверде.

– Студентко Грей, – почулося зверху – якби ви все ж таки читали книги зі списку літератури на літо, ви б знали, хто такі цвинтарні охоронці. Вони приймають будь-яку подобу, але здебільшого вовчу. Їх легко можна впізнати по очах із вертикальними червоними зіницями.

Я все ж таки підняла лице вгору і зустрілась поглядом із чорними, як ніч навкруги, очима магістра Пітьми. Чому вони такі чорні? Були ж зелені, начебто…