Глава 6

Дорога люб'язно стелилася під колесами розкішної автівки рівною смугою, а вдалині миготіла нескінченістю, неначе не бажала закінчуватися. Елейн проспала недовго, всього лише кілька годин від сили, набираючись сил і терпіння здужати таку довгу і виснажливу поїздку. Лоренцо добре справлявся, сидячи за кермом, їдучи майже чотири години без перерв. Дівчина сиділа на шкіряному сидінні, підпираючи рукою голову і спостерігаючи за краєвидом, що миготів за тонованим склом різнобарв'ям і насиченістю кольорів. У свідомості спливали картинки-спогади її життя до так званого "викрадення". Батьки, які прагнули забезпечити їй "гарне" життя для того, щоб потім усім розповідати, як їй з ними пощастило. Робота, проти якої вони стільки висловлювали заперечень: "тобі не потрібно працювати і заробляти, ми тебе забезпечуємо усім, що тобі потрібно", "от вийдеш заміж за Артурчика, то він до твоїх ніг увесь світ покладе! Діамантами, доню, тебе осипе". А Елейн вперто продовжувала приймати замовлення. У її кімнаті насипом стояли по кутках розписані фарбою холсти різного формату і форми, на столі куплю були розкидані пензлі, великі й зовсім малі, на поличках рядочками стояли фарби у баночках, у плетеній корзинці—у тюбіках, у високих склянках у каламутній воді стирчали забуті нею пензлі, які необхідно було вимити одразу, інакше вони були непридатні до повторного використання. Малювати дівчинка жадала із самого дитинства, а от пензель в руках почала тримати лише у підлітковому віці. Вчилася вона, здебільшого, самостійно, за винятком уроків мистецтва у школі, яких вона чекала з таким нетерпінням і запалом, що мати завжди тільки й дивувалася такому бурхливому прояву емоції. Коли її вміння покращилися, а помах владної руки із пензлем став впевненішим—вона взялася робити картини на замовлення: не для того, щоб заробити грошей, а для того, аби принести радість у формі розписаної краси іншим людям, які цього потребували. Невелику символічну плату задоволені клієнти усе одно залишали, частіше усього додаваючи до неї щедрі чайові. Елейн подобалося творити для людей гарні картини на полотнах, любила привозити замовникам картини і споглядати їх реакцію, бо для неї це було найкращою платою за її старання—щира, зігріваюча і задоволена посмішка, сяючі очі від захоплення. Словом, лише так вона могла зберігати здоровий глузд.

Перше її враження про Артура було цілком негативним, навіть попри те, що він вів себе бездоганно, постійно всміхався, посував стільці для неї і матері, люб'язно передавав страви, однак все одно щось у ньому не давало їй спокою. Мабуть, то були його очі: моторошні і зловісно блискучі якоюсь хворою потребою на гарному обличчі неабияк лякали її. Вона не хотіла навіть думати про те, що якщо вона вийде за нього—то їй доведеться зоставитися із ним одною, бути у ліжку, разом із ним засинати і проводити кожну ніч, а тим паче виконувати подружній обов'язок. Він її дуже лякав однією своєю 

присутністю і поки батьки щиро захоплювалися ним, Елейн знала, що із ним точно щось не так. Артур був лише ідеальною обкладинкою: дарував квіти, возив по дорогим ресторанам, вручав розкішні подарунки, а по факту усередині був цілковито порожнім і гнилим. На побаченнях десь у ресторані Елейн відмовчувалася, бо їй було некомфортно поряд із Артуром, який якось дуже прискіпливо свердлив її поглядом, й вона замикалася у собі. А вже через декілька місяців цих порожніх залицянь він вперше спробував її поцілувати. Зловив у темному кутку, притис до дверей і нахабно намагався засунути їй язика до рота. Вона розкричалася так, що прибігла охорона. Спочатку Артур зірвав увесь гнів на ній, а потім вибачався і виправдовувався тим, що «дівчата люблять таке». Елейн нагадала йому, що це не роблять за сумнівної згоди і що не всі дівчата люблять грубощі, на що він лише пирхнув і щось собі пробурмотів, однак спір далі продовжувати не став, мабуть, не бажаючи розтрачувати свої дорогоцінні сили на дівчину. Тривожні дзвіночки лунали усе гучніше і вона намагалася сказати про це мамі, яка була лише засліплена пласким картоновим образом Артурчика. Мабуть, він був їй дорожчим за доньку.

А тоді, за декілька днів до весілля він виявив свою справжню сутність. Вона відмовляла йому декілька разів і він був дуже, дуже розлюченим через це, адже вони обидва знали, що в підсумку вона опиниться під вінцем разом із ним. Артур підстеріг її у весільному салоні, коли вона вийшла до коридору, схопив її за шию і люто почав сипати погрозами. Дівчина настільки злякалася, що втратила дар мови, а отямилася лише тоді, коли він пішов, залишивши її сповзати по стінці і триматися за палаюче від болю горло, на ніжній шкірі якого проступили ледь помітні червоні відбитки пальців. Розгублена і налякана таким жахливим учинком, Елейн сіла у машину і попросила водія відвезти її додому. По її обличчю струменіли гарячі патьоки сліз й вона чекала, поки прийдуть батьки, аби серйозно поговорити із ними. А коли вона врешті розповіла мамі усю історію тремтячим від болю голосом, однак вона їй не повірила. Жахливо, правда? Але такою була міс Тіл, засліплена лише своїм вибудуваним ідеалом у власній свідомості. Відчайдушна Елейн того ж вечора складала речі і намагалася втекти. На слідуючий ранок батьки знайшли її на вокзалі із повною валізою і переконали, що все буде добре, що, можливо Артур був просто сильно знервованим перед весіллям, що був не в собі і дозволив зайвого. Мати особисто слідкувала за нею і тим, щоб донька вчасно вийшла під вінець та не скоїла дурниць. А тоді усе й сталося.

Із спогадів її вивів невимушений голос Лоренцо, який звертався до неї:

—Зараз зупинимося на он тій зупинці,-він вказав рукою на невелику, добре освітлювану будівлю у присмерках обабіч траси,-Там має бути цілодобова крамниця. Думаю, ти неабияк зголодніла, mio fiore.

Елейн вдячно подивилася на нього й стурбовано запитала: