Глава 4

До 19 років сенс життя Елейн полягав у тому, щоб догодити батькам у всьому. Найкращі оцінки, навіть якщо вона падала з ніг від втоми задля їх здобуття, «правильна» компанія у школі, бездоганна репутація старанної дівчини. Її батько працював поважним судею, а мати була його помічницею. І саме ці люди ставили для доньки забагато вимог. Недостатньо спілкується з дітьми-однолітками їх знайомих,  яких вони кликали ледь не кожні два тижня і примушували її корчити з себе ідеальну донечку навіть тоді, коли вона прагнула побути з собою наодинці із собою або мала якісь власні плани. Мати завжди казала доньці: «Доню, ти ж хочеш бути гордістю для своїх батьків? Будь розумницею і навчайся краще, твої оцінки можуть стати набагато кращими, якщо ти докладеш достатньо зусиль для цього. Особливо у правознавстві. Це ж сором, що маючи таких обізнаних батьків у цій сфері отримувати незадовільні оцінки!» А мала Еллі, як інколи вони її називали, усе слухала її слова, слухала оте її «вдягайся не так виклично, носи сукні, ти ж дівчинка», слухала її вказівки, навіть коли мати хотіла віддати її до музичної школи. І маленька довірлива дівчинка з великими сірими очима погодилась і на цю мамину затію. Виявилося, що Еллі не склала вступні іспити і їй відмовили у прийнятті, навіть попри те,що вона донька впливового судді у їх містечку. Саме тоді, йдучи додому разом із розчарованою матір'ю, дівчинка тихо плакала і картала в усьому себе. Казала подумки: «Ти ж могла докласти більше зусиль, заради мами й тата!» і зовсім не акцентувала увагу на тому, що вона не мала ні найменшого бажання навчатися у тій клятій музичній школі. Маленька Елейн настільки намагалася догодити батькам, ощасливити їх ціною власного щастя і власного права вибору у житті, що з кожним разом дедалі більше втрачала себе. Вона промовляла собі завчену установку «я зроблю це, навіть якщо не хочу, бо так мої рідні пишатимуться мною і цінуватимуть мене». Так їй приділять увагу та турботу, якої вона так сильно потребує. Однак роки минали, Еллі поступово дорослішала, але не бачила тих результатів, заради яких жертвувала найважливішим—собою. Батьки лише годували її обіцянками проводити більше часу разом із нею, але ніяких змін не спостерігалося. Але ж вона була найкращою у школі, вона спілкувалась з тими, з ким не хотіла, але цього вимагали від неї батьки; вона клеїла широку посмішку на обличчя, коли їй було так сумно і самотньо.

В один із таких моментів, коли у серденьку їй вчувалась порожнеча, Еллі для годиться посиділа за столом із усіма гостями, численні обличчя яких переплуталися у її свідомості так, що вона давно перестала їх розрізняти, закінчила світські бесіди, а потім, вибачившись—пішла нагору відпочити та усамітнитися.

Коли Еллі відчинила двері до своєї кімнати, втомлена, з опущеними плечима і пусткою у грудях—її зіниці розширилися від подиву. У кімнаті, на її охайно застеленому ліжку сидів чорнявий хлопчик із її альбомом для малювання у руках. Він уважно розглядав і водив пальцями по малюнку, зробленому сепією: ангел із зламаними, обвислими клаптями крилами, втраченими у жорсткій битві. Елейн хотіла було метнутися і негайно вихопити з його рук свого блокнота, але вона не зробила цього. Її серце, як їй здавалося, усе не оживало. Дівчина була занадто емоційно виснаженою бути класною та ідеальною для всіх навкруги, що врешті-решт перестала відчувати що-небудь, остаточно втрачаючи себе.

Хлопець підвів на неї очі і втупився зацікавленим поглядом у Еллі із вкладеним у кіски волосся, вбрану в безглузду рожеву сукню занадто рожевого кольору.

—О, квіточка прийшла. Вибач, що врутився у твій особистий простір, просто так набридли усі ці люди і шум, що капець,-роздратовано закінчив він, закочуючи очі. Елейн було все одно на його слова. Раніше вона б і вигнала незваного гостя, а зараз…а зараз відчувала себе як наче той ангел із вирваними крилами з її малюнку. Дівчина пройшла кімнатою і всілася на ліжко поряд із незнайомим хлопчиком, випускаючи тяжке зітхання.

—Гей, що з тобою?-занепокоєно запитав парубок і оглянув її тонку, скрючену на ліжку фігурку,-Тебе хтось скривдив?

—Ні,-пролепотіла дівчинка знесиленоі від звучання її солодкого голосу хлопця пройняло тремтіння. Він сповз із ліжка на підлогу, устелену пухнастим килимом, розташувався прямісінько у її ніг.

—Що сталося, квітко?-сппівчутливо запитав хлопчина знову.

Замість будь-яких слів по її щоках покотилися гіркі сльози. Вона, соромлячись, сховала палаюче і мокре обличчя у себе в долонях і у її свідомості гучно прозвучали мамині слова: «Ти ж не хочеш бути сопливою дівкою, Еллі? Ти надто доросла, щоб плакати перед кимось».

—Я втомилася бути для них ідеальною,-нерозбірливо прошепотіла вона, тяжко схлипуючи. Хлопець й гадки не мав, як йому регагувати на її рясні сльози. Йому так стало шкода її, що він простягнув свою теплу долоню до її обличчя і дбайливо заправив її світле пасмо випнутого волосся за вухо. Він не знав, чому йому так заболіло у серці, коли він побачив її гарне личко у сльозах і дуже захотів зробити щось, аби вона перестала плакати.

—Все буде добре,-нерішуче спробував він її заспокоїти, хоча знав, що це точно не те, чого вона потребувала. Еллі сильно плакала і не чула жодних слів. Тоді хлопець підвівся з колін. І міцно-міцно обійняв нещасну дівчинку, прагнучи підтримати її, і показати, що нехай вона і зазнала нещасть—у світі ще є добрі люди, які можуть надати допомогу безкорисливо і з доброти власного серця. Парубок не одразу помітив, що Еллі перестала схлипувати і трястися від болю і невиказанних образ і розчарувань у найближчих та у собі. Хлопчик із полегшенням зрозумів, що йому вдалося її заспокоїти.

А Елейн ніколи не знала таких теплих та затишних обіймів. Її ніхто і ніколи так не обіймав. Вона шоковано застигла у руках хлопця, не в змозі поворухнутися і раптом усвідомлюючи, що діра самотності у її душі миттю почала затягуватися. Її серце неначе розтануло і нарешті  забилося із подвійною силою. Саме цей незнайомий хлопчик зміг зробити для неї ту важливу річ, яку для неї ніхто й ніколи не робив. Він дав їй можливість відчути себе живою, а не лялькою-маріонеткою в руках інших людей. Мабуть, це був перший раз, коли вона дійсно відчула підтримку. Цей момент залишиться із нею назважди, де б і з ким вона не перебувала.