Глава 4

– Наталі, а знаєш, мені цієї ночі наснився дивний сон, – розповідає Габріель, зосереджено вдивляючись в мої очі. Ми  вже сидимо в салоні літака, що готовий до відправлення.

– Справді? – пригадую й свою чудернацьку мандрівку у сні засніженим лісом та замком в пошуках зниклого коханого. І картинку з майбутнього у дзеркалі замку.

– Так! І це дуже дивно. Бо останнім часом мені нічого не сниться. Розумієш? – чи то він жаліється, чи констатує? Ніяк не втямлю.

– А можеш поділитися тим своїм сном детально? – вмощуюся зручніше. Якась дивна містика від учора з нами відбувається. Ніколи чогось подібного не траплялось. Габріель розповідає сон. Я розумію, що це точне віддзеркалення мого. Просто уві сні він загубив й шукав свою кохану, я ж коханого. І, коли Габріель завершує розповідь, я розказую про свій. Дивуємось. Точно містика!

– Наталі, я маю зізнатися. Хоч я й виріс в Сілезії, в країні замків, тайн і загадок, та не особливо вірив в усі ці дива. Але, якщо чесно, мріяв і дуже хотів, аби все це було правдою, – Габріель підносить мою руку до губ і цілує. Ніжно!Трепетно! – Ти знаєш, в околицях мого замку жителі переповідають чимало легенд. І є одна про новорічні сніжинки. В неї вірять всі. Навколо замку розрісся густий ялиновий ліс. Там немає жодного іншого дерева. За переказами, це триває століттями. Скільки не висаджували інші види, не приживаються. І серед тієї гущі зелених красунь завжди знаходиться одна, на якій  цілий рік висить срібна куля. В тій кулі протягом року генеруються дива. А під Новий рік куля переповнюється. Дива вилітають на волю. І стають особливими, чарівними сніжинками. Й шукають тих, хто заслужив на справжнє, щире кохання. Тому, до чийого плеча подібна сніжинка торкнеться, чи впаде на долоню, той днями зустріне своє справжнє кохання. Та, на жаль, донині така сніжинка не торкалася мого плеча й не сяяла на моїй долоні. Хоч я часто спеціально блукав тим зимовим ялиновим лісом. Але чомусь зараз у мене таке відчуття, що вона десь зовсім поруч.

Від розповіді Габріеля стає так бентежно й трепетно. У мене чогось таке ж відчуття. Почуваюся геть юною дівчинкою, яка ще вірить в дива та Святого Миколая.

Наш чартер приземляється на злітно-посадковий майданчик неподалік замку. Покидаємо салон. Габріель подає мені руку, допомагає спуститися трапом. Нас чекає ексклюзивне авто. Водій одягнений в спеціальну уніформу. Всідаємося на заднє сидіння. Машина мчить нас до замку. Кругом справді густий ялинковий ліс, вкритий пухнастою сніжною пеленою. Роздивляюсь мовчки ту казкову красу. Зачаровує! Габріель тихо сидить поруч, не заважає. Нарешті перед авто відчиняється висока кована брама. Машина заїжджає на подвір'я засніженого старовинного замку. Плавно зупиняється. Визираю крізь вікно авто. Казка наяву. Вражає! Не втримуюсь. Запитую в Габріеля: 

– Ти знаєш? Вражає! Справді! А ти тут, в цій казці, живеш увесь рік?

А він дивиться на мене здивованими очима й відповідає:

– Ні, звичайно! Я лише кілька разів на рік приїжджаю сюди та влаштовую собі пригоду. На новорічні свята, день народження та ще інколи. Коли, ну дуже вже хочеться потрапити в середньовічну казку, поспілкуватись з предками. Вони так привітно посміхаються до мене з портретів. Інколи, навіть підморгують і підказують, як правильно діяти. Коли я стою на роздоріжжі та не можу зважитись на остаточне рішення. Це дуже допомагає. А зазвичай я живу в пентхаусі, в місті неподалік. Як звичайні люди. Ходжу до кав'ярні, в кіно, на боулінг, їжджу кататись на лижі.

Дивлюся на Габріеля й розмірковую, який він, попри всі свої регалії та древній родовід, наївний, кумедний і відкритий до спілкування. А його щирий погляд з тими голубими очиськами приворожує.

– То що? Ти нарешті запросиш мене у свій замок? Чи дозволиш споглядати всю цю красу тільки зовні?  

– Звичайно! Я все тобі тут покажу, ходімо, – Габріель посміхається, виходить з авто і вже за мить галантно простягає мені руку, відчинивши двері машини. Почуваюся справжньою леді. Висідаю з авто, беру кавалера під лікоть.

Й ми повільно прямуємо  в напрямку масивних дверей замку.  Господар показує мені свою середньовічну перлину. Моментами навіть хвалиться. Тут все вже готове для святкування. Дві красуні ялини біля входу в яскравих гірляндах. Крізь величезні старовинні вікна в прозорих тюлях та падучих оксамитових шторах, проглядається метушня, останні приготування.  

Всередині все вражає своєю величавою неповторністю середньовічного інтер'єру. Круті гвинтові сходи, масивний камін, здоровенний обідній стіл з об’ємистими дерев'яними стільцями. Над ним нависає громіздка кришталева люстра. Вздовж сходів, які, за традицією, піднімаються догори за годинниковою стрілкою, красуються портрети предків роду Веллерів. А на самому початку цієї портретної галереї – генеалогічне дерево. Посміхаюся й запитую:

– Габріелю, а твоя фотографія на тому дереві є?

– Ну звісно ж, – дивується та підводить мене до картини. Показує свій портрет. Видно –  робота кисті якогось талановитого художника. Схожість з оригіналом вражає. А поруч помічаю порожнє місце. Не втримуюся й запитую. Хоч відповідь на поверхні.

– А це що таке?

Він здивовано поглядає на мене, не розуміючи чи я приколююсь, чи така нетямуща:

– Місце для портрета моєї майбутньої дружини! – і додає. – А давай ми з тобою зараз зробимо спільне селфі кілька фоток на пам’ять. Погоджуюсь, і в моїй галереї з'являються кілька фоток на сходах середньовічного замку.

Піднімаємося на другий поверх.  Мій кавалер поселяє мене в зручну осучаснену кімнату замку. Потішила ванна:

– Ти поки відпочинь з дороги, а згодом ми пообідаємо й відправимося на кінну прогулянку.

– Габріелю, – невпевнено озиваюся. – Знаєш, я б з радістю. Але є один нюанс. Я не вмію кататися на конях.

Бачу, що моя відповідь геть не збентежила мого родовитого кавалера. Розумію, в таких родинах це звичайне явище, але ж не в моїй.

– Не страшно! Потім якось навчишся. А сьогодні ми поїдемо кататися кіньми на санях, – посміхається і залишає мене стояти посеред кімнати з відкритим ротом. А вже при виході додає. – Я зайду за тобою за  пів години.