Глава 4

– Наталі, знаєш, мені цієї ночі наснився дивний сон, – говорить Габріель, зосереджено вдивляючись у мої очі. Ми вже сидимо в салоні літака, готового до зльоту.

– Справді? – пригадую власну мандрівку у сні засніженим лісом і замком у пошуках зниклого коханого. І картинку з майбутнього, яку побачила у дзеркалі замку.

– Так! І це справді дивно. Бо останнім часом мені взагалі нічого не сниться. Розумієш? – каже він так, що я не можу збагнути: скаржиться він чи просто констатує факт.

– А можеш розповісти детальніше? – вмощуюся зручніше. Від учора нас супроводжує якась дивна містика. Ніколи раніше чогось подібного зі мною не траплялося.

Габріель розповідає свій сон, і я з подивом розумію: це точне віддзеркалення мого. Тільки у нього загубилась його кохана, а у мене – коханий. Коли він завершує свою розповідь, я ділюся своїм. Ми дивимось одне на одного – і обом стає моторошно. Це справжня містика.

– Наталі, мушу зізнатися, – продовжує Габріель. – Хоч я й виріс у Сілезії, серед замків, тайн і легенд, ніколи особливо не вірив у всі ці дива. Але, якщо чесно, завжди хотів, аби вони були правдою.

Він підносить мою руку до губ і ніжно цілує. Тепло пробігає тілом.

– Ти знаєш, у моїх краях ходить одна легенда про новорічні сніжинки. Її переповідають уже століттями. Навколо мого замку росте густий ялиновий ліс – жодні інші дерева не приживаються там уже сотні років. І серед тих ялин є одна особлива: на ній цілий рік висить срібна куля. Кажуть, що протягом року в ній народжуються дива, а під Новий рік куля переповнюється настільки, що дива вириваються на волю, перетворюючись на чарівні сніжинки.

Вони шукають тих, хто заслуговує на справжнє, щире кохання. Якщо така сніжинка торкнеться плеча або впаде на долоню – незабаром людина зустріне свою долю.
Але, на жаль, мене така сніжинка ще жодного разу не обрала. Хоч я часто блукав тим засніженим лісом… Та зараз у мене дивне відчуття, що вона зовсім поруч.

Його слова звучать так щиро, що в мене стискається серце. У грудях – трепет, наче я знову маленька дівчинка, яка вірить у дива та Святого Миколая.

Наш чартер приземляється на майданчику біля замку. Габріель допомагає мені спуститися трапом. На нас уже чекає авто, водій у формі відкриває дверцята. Ми сідаємо. Кругом – густий ялиновий ліс, засипаний пухким снігом. Авто рухається крізь цей казковий ліс. Густі ялини стоять, неначе вартові.

Я мовчки розглядаю цю нереальну містичну красу. Нарешті перед авто відчиняється величезна кована брама, і перед нами постає старовинний замок. Я визираю у вікно – неначе занурююсь у казку…

– Вражає, – кажу, не приховуючи захоплення. – Ти тут живеш увесь рік?
– Ні, звісно! – усміхається Габріель. – Приїжджаю кілька разів на рік – на Новий рік, день народження, іноді просто так. Коли дуже хочеться зануритися в казку й поспілкуватися з предками. Вони посміхаються мені з портретів… іноді навіть підморгують і підказують, як правильно вчинити, коли я на роздоріжжі. Це справді допомагає. А зазвичай я живу в місті, у пентхаусі, недалеко звідси. Як усі: ходжу в кав’ярні, кіно, граю в боулінг, катаюся на лижах.

Дивлюсь на нього – і розумію, який він щирий, відкритий, трохи наївний і зовсім не схожий на власника замку, але неймовірно привабливий. А ті сині очі… просто магніт.

– То що? Ти нарешті запросиш мене до свого замку, чи я милуватимусь ним лише здалеку?
– Авжеж, покажу все! – сміється, виходить з авто й галантно подає мені руку. Я почуваюся справжньою леді.

Ми підходимо до масивних дверей. Біля входу сяють дві розкішні ялинки, увінчані мерехтливими вогниками. За прозорими тюлями та важкими оксамитовими шторами у вікнах видно метушню святкових приготувань. Усередині – істинна казка: величезний камін, над обіднім столом з масивними дерев’яними стільцями височіє кришталева люстра, а старовинні світильники відкидають тепле мерехтіння на стіни. І автентична середньовічна перлина: круті гвинтові сходи з портретами предків. Біля підніжжя – родинне дерево, історія кількох поколінь.

– А твоя фотографія там є? – питаю з усмішкою.
– Авжеж, – показує мені свій портрет. Поруч бачу порожнє місце.
– А це що?
– Для портрета моєї майбутньої дружини, – відповідає без тіні жарту. – А давай зробимо спільне фото?

Погоджуюсь і ми фотографуємося на сходах старовинного замку – кілька кадрів на пам’ять. І в моїй галереї з’явилися світлини, де ми стоїмо на справжній середньовічній перлині.

Потім Габріель показує мою кімнату – сучасний комфорт у старовинних стінах.
– Відпочинь трохи, – каже. – За пів години підемо на обід, а тоді – кататися.
– На конях? – питаю з острахом. – Я ж не вмію.
– Не страшно! Потім якось навчишся. А сьогодні ми будемо кататись на санях. Я зайду за тобою за пів години, – підморгує й виходить. Залишає мене стояти посеред кімнати з відкритим ротом.

Я приймаю душ, перевдягаюся, й коли Габріель заходить знову, почуваюся справжньою леді.

Ми спускаємося до камінної зали. Вишуканий обід біля каміна – як у фільмі. Елітне вино, дзвін келихів, тепло поглядів...

А тоді ми вирушаємо на санну прогулянку засніженим лісом тільки удвох. Сніг тихо сиплеться з неба, сніжинки танцюють у повітрі. Одна падає на мою долоню, лоскоче, ніжно торкаючись, ніби усміхається й тане. І я чую голос:
«Ти знайшла своє кохання. Він поруч. Бережи».