Глава 3

– Але чому ти відразу не зізнався, що маєш приватний літак? – діймаю Габріеля.

– Бо ти не питала, – винувато дивиться на мене це кумедне диво не з нашого світу. 

– Ти ще скажи, що маєш і власний замок, – скептично хмикаю.

Він ніяковіє, дивиться серйозно й відповідає:
– Маю. А що тут такого?

– Та нічого. Просто я зовсім забула, що серед моїх знайомих у кожного другого – замок, а в кожного першого – власний літак, – намагаюся вгамувати емоції. Ще не розумію, чи я злюся на нього, чи навпаки радію, що він не хизувався, не виставляв себе – такого крутого й родовитого – поруч зі мною, звичайною.

І тільки тепер до мене доходить: я ж бачила його прізвище в паспорті. Воно тоді видалося знайомим. Пригадую, як колись натрапила в YouTube на ролик про замки Сілезії. Там, серед інших, згадувався замок Веллерів і коротко показували їхнє родове дерево.

– Ну, маю я замок. І що з того? – бурмоситься Габріель. – Хіба я повинен трубити про це на весь світ? Чи, може, табличку повісити: «Обережно! Особливий! Маю власний замок!»

Я усміхаюся, розуміючи, що трохи переборщила.
– Та ні, звісно. Просто для мене це так неочікувано. Замки я звикла бачити лише в казках, на сторінках історії або як музеї. А тут – сам власник замку, – кажу щиро, навіть не розуміючи, навіщо виправдовуюся.

– От і чудово! Тоді я запрошую тебе на новорічну казку в замку. Сподіваюся, ти не передумала? – каже він схвильовано.
– Та що ти, Габріелю! Я нізащо не відмовлюся від новорічної ночі у справжньому замку. Тим паче ти сам казав, що там часто трапляються дива. От і перевіримо, – підморгую, дивлячись йому у вічі.

Він полегшено видихає, видно – боявся відмови. Я привітно усміхаюся й цілую його в ледь колючу щоку. Габріель несміливо торкається моїх губ, потім довго цілує руку. Ми домовляємось, що завтра о десятій ранку він заїде за мною, аби повезти у свій замок.

Можливо, нарешті я повірю в дива.

– До завтра, Габріелю, – кажу, уже думаючи про валізу. Повідомляти про відліт нікому не буду, навіть Тані. Коли повернуся – тоді й розповім про свою новорічну пригоду.
– До завтра, – відповідає він, затримуючи на мені погляд. Ще мить стоїть, ніби не хоче йти, потім махає рукою й зникає за дверима ліфта.

Я ще якийсь час стою, заворожено дивлячись услід, потім отямлююся й заходжу до квартири.

Швидко знаходжу валізу. Витягую з шафи все необхідне: джинси, светри, білизну… Вагаюся, але таки кладу до валізи своє найулюбленіше довге голубе плаття. Нарешті з’явилася нагода його одягти!

Посміхаюся: у ньому я справжня принцеса. Колір пасує до очей, фасон ідеально підкреслює талію.

Після лавандової ванни вмить засинаю. Та посеред ночі прокидаюся з дивним передчуттям – має статися щось важливе. Я не маю права це упустити. Заснути знову вже не виходить. Згадую Габріеля – усміхаюся: милий, кумедний…

Позіхаю й ліниво потягуюся, пригадуючи, що за дві години в мене чартер. Але думки весь час повертаються до дивного сну, який спливає перед очима, мов слайди.

Я – маленька дівчинка в шубці та білій хутряній шапці, з ліхтариком у руці, заблукала в зимовому лісі. Стою розгублено серед засніжених дерев… І раптом переді мною – новий образ: я вже доросла, принцеса, що йде крізь снігову заметіль широкою алеєю, обсадженою високими, величними деревами. Вони ніби шепочуть мені: «Він там! Він чекає на тебе! Поквапся! Не упусти своє щастя!»

На мені голубе плаття зі світлячками й блакитний бант. Я уважно оглядаюся, шукаю когось, але нікого не бачу. І ось я вже в незнайомому замку. Піднімаюся сходами, відчуваючи себе наче модель на червоній доріжці. Знову, немов марево, виринає новий слайд – на мені весільна сукня під чорним плащем. Я озираюся довкола, відчуваючи трепет.

У якийсь момент, крізь прозорі тюлі на вікнах, я бачу себе в тьмяному вечірньому світлі: я танцюю з коханим мій улюблений вальс. Ми щасливі, сповнені ніжності й тепла. Але раптом він несподівано зникає за шторою. Я залишаюся посеред зали сама. Шукаю його поглядом, оглядаюсь навколо, але не знаходжу. Тривога стискає груди, та відчуття магії не дає зупинитися.

Сон триває, немов калейдоскоп: дитина, принцеса, замок, сукня нареченої, танець у світлі ліхтариків – і завжди одне й те саме: його відсутність, що змушує серце битися швидше.

Дзеркало на сходах манить у майбутнє: я в його обіймах, а поруч сяють два новорічні ліхтарики. Я танцюю вальс у сукні нареченої… сама… і прокидаюся.

Напевне, цей сон щось означає.

Будильник надокучливо дзвонить. Я полегшено видихаю, потягуюся, усміхаюся й починаю збиратися. Уже зовсім скоро за мною заїде Габріель.