– Наталі! Можна я буду тебе так називати? – винувато дивиться на мене Габріель, тримаючи свої ковзани у руках.
– Габріелю, та чого ти ? Звичайно. Мені навіть дуже подобається, – з ввічливості кажу, хоч насправді мені більше до вподоби Наталя. Та нехай. Він іноземець. Очевидно, що йому так зручніше.
– Дякую, Наталі! – спостерігаю його замішання. Розгублено посміхається. – Я маю тобі чесно зізнатись… Я не вмію кататися на ковзанах.
– І ти думаєш, що ти мене цим налякав? – здогадуюся, як непросто далося йому це зізнання. Так невчасно. Але я лише байдуже хмикаю. – Ну то й що ? Не переймайся. Жодних проблем. Зате я прекрасно катаюся. Тож буду тебе вчити. Пограємо в гру: я строгий наставник, а ти мій підопічний. Підходить?
– Я згоден! – радіє, наче мале дитя, але все ще конфузиться. Ми підходимо до диванчика й перевзуваємося в ковзани. А взуття я ховаю в скриньки, розташовані поруч.
– Ну ось і все! А тепер давай мені руку й топаємо на каток, – Габріель слухняно подає мені руку, піднімається, і ми повільно рухаємося в напрямку льодової арени.
– Наталі, мені так незручно, що не відразу зізнався, – виправдовується мій несподіваний гість. – Просто, коли після всього, ти запросила мене на каток, я про це зовсім не думав. Мені дуже захотілось піти.
– Розумію, – тягну його за собою, міцно тримаючи за лікоть, і ми спускаємося на лід. – Я дуже рада, що ти погодився, бо інакше мені б довелося йти самій. У подруги змінилися плани. А таких, що не вміють кататися, тут половина.
– Значить я такий не один? – показую своєму учню, як правильно ставити ноги, ковзти. А він чемно повторює.
– Звичайно! А ти знаєш, Габріелю, у тебе непогано виходить, – нахвалюю. А він старається. Двічі падає, але відразу піднімається і вперто продовжує. Кумедний такий, але такий настирливий. Здається, це саме той варіант, коли зовнішність оманлива. Романтичний Санта з твердим характером.
Зрештою, наш 45 хвилинний сеанс катання завершується, і ми переодягаємося, аби піти. Габріель щасливий, а я задоволена. Ми гарно розважилися вдвох. Тепер він уже досить непогано катається. Правда, набив кілька синців. А я чудово провела час в товаристві прекрасного незнайомця. Та досхочу повеселилася, виписуючи нескладні піруети на ковзанах.
Після ковзанки Габріель гостинно запросив мене на піцу, де ми радо обмінювалися компліментами. Смакували ароматну шинку та сир з помідорами і запашну рум'яну скоринку тоненького коржа.
– Габріелю, а ти коли повертаєшся? – ненав'язливо запитую, коли він завершує розповідь, як планував цю поїздку і чим керувався.
– Завтра вранці, – задумано відповідає. – А ти можеш ще сьогодні показати мені місто?
– Звичайно. А що ти тут уже бачив? – допитуюся, бо треба ж мені знати, аби не повторюватись. Стільки цікавинок у нашому місті, а часу практично немає.
– Та вважай, що нічого. Я тут вперше. У мене була одна коротка бізнесова зустріч, яку я спеціально підлаштував під ту поїздку. А потім узяв таксі й відправився на пошуки дівчини з якою переписувався, а знайшов тебе. Тому цікаво все, – задоволено либиться Габріель.
– Ну, все не вийде, бо часу до завтра, до ранку, залишилось дуже мало. Але центр я тобі покажу, – грайливо попереджаю і вже в голові складаю маршрут, куди б його повести. Мій кавалер оплачує рахунок, і ми неспішно виходимо з піцерії. Й опиняємось на проспекті біля оперного театру. Зрештою, я беру Габріеля під руку. І ось ми вже гуляємо вузькими старовинними вуличками міста. Тут кожна брама під'їзду – загадка, де живуть легенди, привиди чи містичні герої. Я розповідаю, Габріель дивується. А час спливає.
І вже над містом нависають вечірні сутінки. Торкаючись бруківки, залишають ледь помітні сліди на снігу. М'яке жовте світло вуличних ліхтарів розсівається, відбиваючись тінями від будинків. Разом зі скрипом дерев'яних брам, боєм курантів на ратуші та звуком флюгера, що коливається за вітром, в поєднанні з шурхотом декоративних туй біля кафешок створюється відчуття, що ти потрапив в середньовіччя.
– Наталі, а ти віриш, що є певні місця, де наші бажання можуть матеріалізуватися? – неочікувано видає Габріель і загадково дивиться на мене.
– Звичайно, – підхоплюю ту його дивакувату ідею й вирішую посвятити того романтика в одну місцеву легенду. – Зараз я покажу тобі одне таке місце.
Й рішуче звертаю в сусідній провулок від площі Ринок. Габріель, нічого не питаючи, чемно крокує за мною. Здається, від несподіванки, він розгубився. Ми проходимо кілька коротких будинків, які щільно прилягають один до одного. І від того створюється враження суцільного муру. Якби вони не були пофарбовані в різні кольори, помітити, що вони окремі субстанції, а не моноліт – нереально.
Врешті-решт перед нами виростає бронзова статуя чоловіка в капелюсі в ріст людини з тростиною в руці. Підходимо ближче.
– Ось те, про що я тобі казала. Глянь-но сюди. Бачиш? Ось, у нього на грудях вмонтовано збільшувальне скло. Говорять, якщо дуже захотіти, то, глянувши в нього, можна запустити програму здійснення найпотаємнішого бажання. А якщо ще й потерти за руків'я тростини, то воно точно збудеться. А безвідмовно це працює на новорічні свята. Ось така місцева легенда, – з недовірою витріщаюся на бронзове обличчя статуї. В якусь мить мені примарилося, що вона мені загадково посміхнулась. – Зрештою зараз якраз саме відповідний період. Можемо спробувати. Однак, якщо чесно, я в це не вірю. А ти?
– Знаєш, Наталі! Я народився й виріс в такому регіоні, де замків більше ніж кав’ярень та ресторанів. І в кожному з них живе своя легенда й свої привиди чи гноми. І це супроводжувало мене все життя. Тому, напевне вірю, принаймі намагаюся. Інколи це навіть допомагає, – зізнається мій заморський гість. – Давай, спробуємо. А можливо спрацює.
– Жартуєш? – щиро дивуюся. – Вік інтернету, а ти ще віриш в казки?
– Можливо, це виглядає дивним, але, як казала моя бабуся, світ ще не пізнаний до кінця, – дуже навіть логічна думка. Розумію. Але сумнівно.
#472 в Сучасна проза
#299 в Молодіжна проза
несподівана зустріч, новорічна історя, веселі пригоди_взаємна симпатія
Відредаговано: 17.12.2023