Глава 2

– Наталі! Можна я так тебе називатиму? – винувато усміхається Габріель, тримаючи ковзани в руках.

– Габріелю, та звісно! – відповідаю з люб’язністю, хоча, якщо чесно, мені більше подобається, коли кажуть Наталя. Але нехай. Він іноземець – йому так простіше.

– Дякую, Наталі! – каже ніяковіючи. – Я мушу тобі зізнатися… я не вмію кататися на ковзанах.

– І ти думаєш, що цим мене злякав? – усміхаюся. Здогадуюся, як непросто йому було це вимовити. – Не переймайся! Зате я катаюся чудово. Тож домовимося:буду тебе вчити. Пограємо в гру: я – суворий наставник, ти – мій підопічний. Граєш?

– Я згоден! – радіє, мов дитина, хоч і видно, що соромиться.

Ми підходимо до лавки, перевзуваємось у ковзани. Взуття я ховаю у скриньку.

– Ну що ж, вперед! Дай мені руку, йдемо на лід, – кажу, і він слухняно підводиться й подає мені руку.

– Наталі, мені так незручно, що не зізнався відразу, – виправдовується мій несподіваний гість, коли ми прямуємо до арени. – Просто, після всього, коли ти мене запросила, я навіть не подумав. Дуже хотілось піти.

– І правильно, – усміхаюся й тягну його за собою, міцно тримаючи за лікоть, і ми спускаємося на лід. – Я рада, що ти погодився. Бо інакше мені довелося б кататися самій. А тих, хто не вміє, тут пів катка. 

– То я не один такий? – жартує він.

– Звісно, що не один. 

Я показую своєму «учню», як правильно ставити ноги, як ковзати. Габріель уважно повторює. Двічі падає, та вперто підводиться. Кумедний, але наполегливий. Романтичний Санта з характером. Здається, це саме той випадок, коли зовнішність оманлива.

– У тебе непогано виходить, – підбадьорюю. Він старається.

Через сорок п’ять хвилин наше катання завершується. Габріель щасливий, я – задоволена. Ми чудово провели час. Тепер він катається цілком непогано, хоч і заробив кілька синців. А я насолодилася товариством цього чарівного незнайомця й від душі повеселилась виписуючи на льоду легкі піруети.

Після катка Габріель запрошує мене на піцу. Ми сміємося, обмінюємось компліментами, насолоджуємось ароматною шинкою, сиром і тонкою скоринкою запашного тіста.

– Габріелю, а коли ти повертаєшся? – питаю ненав’язливо.

– Завтра вранці, – відповідає задумливо. – А сьогодні ще покажеш мені місто?

– Звісно. А що ти вже бачив?

– Практично нічого. У мене була коротка зустріч, а потім я взяв таксі… і вирушив шукати дівчину, з якою переписувався. І знайшов тебе. Тому цікаво все, – усміхається.

– Зрозуміло. Усе не встигнемо, але центр – обов’язково, – кажу, складаючи в голові маршрут.

Мій кавалер сплачує рахунок. Ми неспішно виходимо з піцерії. Опиняємося біля оперного театру. Я беру його під руку – й ми поринаємо у лабіринт вузьких старовинних вуличок. Кожна брама тут – загадка, кожен будинок – мов декорація до старого фільму. У повітрі пахне кавою й снігом. Тут живуть легенди, привиди й містичні герої. Це ж Львів – місто, де навіть тіні мають свою історію. Я розповідаю, Габріель дивується. А час непомітно спливає.

І вже над містом опускаються вечірні сутінки. Вони торкаються бруківки, залишаючи ледь помітні сліди на снігу. М’яке жовто-гаряче світло ліхтарів розливається вулицями, тремтить на вітрі й відбивається у вікнах старих кам’яниць. Скрип дерев’яних брам, бій курантів на ратуші, шелест флюгера, що коливається під подихом вітру, й шурхіт декоративних туй біля кав’ярень зливаються в єдину мелодію міста. І здається, ніби ти щойно ступив у середньовіччя.

– Наталі, а ти віриш, що є місця, де здійснюються бажання? – раптом питає Габріель.

– Авжеж. Навіть знаю одне таке. Ходімо, покажу  – підхоплюю його дивакувату ідею й вирішую посвятити цього романтика в одну місцеву легенду.

Ми звертаємо у тихий провулок неподалік площі Ринок. Рішуче повертаю в сусідню непомітну вуличку неподалік. Габріель мовчки крокує за мною. Здається, від несподіванки він трохи розгубився.

Ми минаємо кілька низеньких будинків, які щільно прилягають один до одного, створюючи ілюзію суцільного муру. Якби не різні кольори фасадів, важко було б помітити, що це окремі споруди, а не єдиний моноліт. Попереду – бронзова статуя чоловіка з тростиною. Підходимо ближче.

– Бачиш лупу на грудях? – показую. – Кажуть, якщо глянути крізь неї й загадати бажання, воно збудеться. А якщо ще й потерти руків’я тростини – обов’язково здійсниться. Особливо взимку, перед святами. Ось така місцева легенда, – злегка недовірливо дивлюся на бронзове обличчя статуї. На мить здається, що вона мені загадково посміхнулася. – Зрештою, зараз саме той час, коли варто спробувати. Хоча, якщо чесно, я в це не дуже вірю. А ти?

– Знаєш, Наталі, я народився й виріс у регіоні, де замків більше, ніж кав’ярень і ресторанів. У кожному з них живе своя легенда, свої привиди чи гноми. Це супроводжувало мене все життя. Тож, напевно, я вірю. Принаймні – намагаюся. Іноді це навіть допомагає, – зізнається мій іноземний гість. – Спробуймо. А що, як раптом спрацює?

– Жартуєш? – щиро дивуюся. – Епоха інтернету, а ти досі віриш у казки?

– Можливо, це звучить дивно, та, як казала моя бабуся, світ ще не пізнаний до кінця.