Глава 1

– Наталю, вибач, але сьогодні у мене не вийде піти на каток, як ми домовлялися, – заявляє Тетяна, і я мало не захлинулася своїм ранковим какао. Ще вчора саме вона запропонувала піти разом, переконуючи, що їй нема з ким. А квитки, які видали на роботі, пропадуть… Я так і знала, що не варто погоджуватись. Нічого не змінюється роками: плани Тані міняються, як погода. Я вже відмовилася піти з колегами на боулінг заради подруги. Тепер якось незручно напрошуватись. Суплюся й незадоволено питаю:

– Ще скажи, що ти передумала без поважної причини? З’їм!

– Рада, що ти жартуєш. Ні, на цей раз причина є. І ще й вагома. Я помирилася з Ігорем, і він запросив мене на святкування Нового року до себе на дачу. Виїжджаємо вже сьогодні о 16:00, бо там ще добрий шмат дороги. Завтра ж спокійно почнемо готуватися до свята. Ти знаєш, наскільки ці стосунки для мене важливі. Тож сама розумієш. Вибач. Так сталося, – ділиться новиною Тетяна, дзвінко усміхаючись.

Попри те, що всі наші спільні плани на ці дні – шкереберть, я радію за подругу.

– Звісно, Таню. Тоді жодних проблем. Без катка можна спокійно обійтися. А твоє примирення з твоїм хлопцем – це надважливо, – кажу щиро, хоча настрій все одно трохи зіпсований. Ми ще раніше запланували зустрічати Новий рік разом, а тепер? Всі мої друзі на свята вже роз’їхались… Доведеться або сумувати на самоті, або терміново шукати вихід.

А Таня все ще виправдовується:

– Дякую за розуміння, Наталю. Ти справді суперподруга. Мушу бігти, бо у мене стільки справ, хочеться все встигнути, аби здивувати його. А часу залишилось катма. До зустрічі у новому році! Сподіваюся, завтра ще зідзвонимось. Па-па!

– Домовились. Па-па! – кажу, а в слухавці вже запанувала тиша. Таня відбила дзвінок. І я її розумію. У них з Ігорем справжнє кохання. Тимчасово розбіглися, але, очевидно, вчасно зрозуміли, що то була прикра помилка.

Задумуюся, що тепер у мене є зайвий квиток на каток. А завтра, якщо нічого не вдасться вигадати, – самотній новорічний вечір. Батьки живуть в іншому місті. Я без пари, бо зі Святом ми ще два місяці тому розбіглися остаточно. Є ще залицяння нового шефа. Він, здається, хороший хлопець – тридцятирічний самодостатній чоловік. Знаю, що я йому справді подобаюсь. Але там мене нічого не гріє. Метелики не літають, мурашки не бігають. Він скоріше друг, ніж чоловік моєї мрії.

Сиджу, допиваю какао з круасаном, дивлюсь у вікно. А там поодинокі сніжинки кружляють у звичному танку.

Не можу сказати, що я у повному відчаї. Усвідомлюю, що це прикрий збіг обставин. Але відчуваю себе як кошеня, покинуте на роздоріжжі. Треба або терміново шукати вихід з ситуації – і, бажано, обрати єдино правильний, – або пустити все на самоплив.

У голові рояться сумніви. Навіть не знаю. Може таки погодитись на пропозицію шефа зустрічати Новий рік разом? Бо альтернатива у мене доволі сумна: просидіти вдома  самій з мандаринками, шампанським та ікрою, спостерігаючи за грайливими спалахами бенгальських вогнів. Потім завалитися в ліжко й зануритися у соцмережі. Або піти в якийсь нічний клуб – там точно нудно не буде.

Смачно ліниво потягуюсь і вирішую все ж таки сходити на каток. У мене в запасі є дві години. А раптом ще когось загітую піти за компанію. Швиденько пишу Тані: «Скинь мені, будь ласка, QR-код на другий квиток». Минає понад десять хвилин, поки я переглядаю контакти, намагаючись знайти компанію для катання, без жодних запитань прилітає посилання від подруги. Розумію. Щаслива й зайнята. Посміхаюся та генерую QR-код.

Несподівано дзвонять у двері. Сьогодні я нікого не чекаю, тож спочатку вирішую не відчиняти. Та коли настирливий дзвінок мене діймає, зважуюся підійти й подивитися, хто ж такий наполегливий. Топаю зовсім не поспішаючи, сподіваючись, що все ось-ось припиниться. Але марно – хтось дійсно дуже наполегливий.

Зазирнувши у дверне вічко, переконуюся, що помилилися. Навпроти моїх дверей стоїть високий худорлявий брюнет у шапці Санти, з подарунковим пакетом у руках. Напевне, це до сусідів аніматор із новорічними подарунками – у них двоє дітей. Вирішую відчинити й пояснити, що йому в сусідню квартиру. Повертаю ключ, відчиняю й прямо з порога кажу:
– Перепрошую, ви помилилися. Вам у сусідню квартиру.

Бачу замішання на обличчі у того дивного Санти. З усього костюма на ньому лише шапка. Решта - звичайні темно-сині, хоч і дорогі брендові джинси, синя куртка з капюшоном, на якому виділяється попелясто-біле хутро, та димчастий шарф зі срібним відливом. Напевне, це якесь сучасне новомодне бачення. Зрештою, теперішні діти навіть у молодшій школі не вірять у казки. Більшість уже точно знає, що приходи Санти та інших казкових героїв організовують батьки.

Той Санта здивовано витріщає на мене свої банькаті голубі очі й ламаною українською видає:
– Мені потрібна Наталія. То єст 20-та квартира?

– Так, – відповідаю, окидаючи незнайомця допитливим поглядом. – Я Наталія!

– Ні, мені потрібна Наталія блонд, – наполягає він. Усвідомлюю, що так ми навряд чи порозуміємося, тому переходжу на англійську.

– Розумієте, – твердо кажу, – тут живу тільки я. Жодної іншої ні Наталії, ні блондинки немає. Ви помилились. До побачення!

Наміряюся зачинити двері, але іноземець не дає:
– Я Габріель. Зараз у справах у вашому місті. Шукаю дівчину, яка живе за цією адресою, – і тицяє мені свій айфон.

От це сюрприз: там дійсно зазначена моя адреса. Я точно його не знаю й адресу свою цьому типу не давала. Що це за прикол? Пробую з'ясувати: