11

Вранці прилітаю на квартиру. Там уже чекають Наталя та симпатичний юнак на ім’я Дмитро. Виявляється, це і є господар.

Ми ще раз перечитуємо договір, переглядаємо документи та обговорюємо оплату. Мені зручніше платити на початку місяця, якраз із зарплати. Дмитро не проти, навіть пропонує допомогти із переїздом.

— У мене є «Газель» та пара міцних хлопців, якщо треба завантажити меблі, — каже, підписуючи папери.

— Дякую, але меблів у мене немає, — полегшено сміюся, коли підписаний ним примірник  договору перекочує до моєї сумочки. — Інакше я не винаймала б квартиру з меблями.

— Слушно, — хмикає він. — До речі, ви не проти, якщо я попрошу оплату переказувати мені на картку? Річ у тому, що мене часто немає в місті.

— Дуже навіть не проти!

Так, переказом і мені буде зручніше. Не треба шукати банкомат, знімати готівку, носитися з нею.

— От і чудово.

Дмитро з Наталією йдуть, а я не можу стриматися від радості. Насамперед, розкривши руки, падаю на ліжко і з хвилину лежу, просто дивлячись у стелю й безглуздо усміхаючись.

У мене тепер є житло! І дуже непогане!

Після двох місяців ночівлі на кухонному дивані зараз я почуваюся, як у раю.

Залишилося лише зібрати речі та дочекатися вихідних. Лелька з мамою будуть тут уже в п’ятницю.

Це змушує мене згадати розмову з Пашею. Поки він надто зайнятий, щоб повертатися до теми батьківства, але, як не крути, як би я не ховала Лельку, усе одно може скластися так, що Паша її побачить. І знову вимагатиме той безглуздий аналіз!

Гаразд, подумаю про це потім. Поки займуся переїздом.

Того ж вечора ми з Лізкою вирішуємо посидіти в кафе. Треба ж обмити таку подію, як оренда квартири? Вона обдзвонює всю нашу компанію в кількості п’яти осіб. Відгукуються лише троє, все-таки завтра робочий день, і серед них Валера. Ми з ним не спілкувалися з того вечора, коли він мені зателефонував і запропонував піти на співбесіду в «Шарпонт». Ну ось, хоч подякую йому.

Мені трохи ніяково від того, як Валера на мене дивиться.

— Привіт, — каже він, сідаючи поряд зі мною, хоча навпроти купа вільних місць.

— О, привіт, Валерику! — Лізка усміхається на всі тридцять два і плескає його по плечу.

Вона загалом така, без комплексів.

Незабаром підтягуються Даня та ще парочка — лялькова білявка Юля та її хлопець Адам. Ми всі познайомилися вже після інституту, на моїй першій роботі, і так сталося, що стали дружити.

— Привітайте нас, — каже Юля, сором'язливо опускаючи світлі вії. На її щоках грають милі ямочки. — Адам зробив мені пропозицію.

Вона кладе на стіл ліву руку. На безіменному пальці переливається обручка.

— Ого, діаманти? — Ліза видає тихий свист. — Адаме, ти мужик, поважаю.

І так виразно дивиться на Даню. Той сопе, дивлячись убік.

— Ні, — ніяково відкашлюється Адам. — Фіаніти.

— Ви взагалі чули, що я сказала?! — Юля сердито дивиться на нас. — Адам зробив мені пропозицію! Я заміж виходжу!

Усі галасливо починають її вітати. Справді, у людини така подія, а ми з’ясовуємо діаманти в обручці чи не діаманти. Яка різниця, якщо ці двоє кохають одне одного?

— То коли весілля? Нас запросиш? Чур, я буду подружкою нареченої! — сиплються питання, перемежовуючись вітаннями та смішками.

— Тань…

— М-м?

Я така захоплена, що не одразу помічаю, як Валера бере мене за руку. Його долоня холодна і спітніла.

— Народ! — він раптом підіймається і змушує мене піднятися слідом за ним.

Усі погляди спрямовуються до нас. За столом стає тихо.

— Я довго думав… — Валера морщить чоло й дивиться куди завгодно, тільки не на мене.

А в мене раптово серце стискається. Відчуваю якусь каверзу й намагаюся обережно вивільнити руку з пальців хлопця.

Але де там! Хватка стає міцнішою.

— Таню, я знаю, що налякав тебе минулого разу. Я не хотів, чесно, але ти мені дуже подобаєшся. Цей час я намагався тебе забути — й не зміг. Нумо просто спробуємо позустрічатись? Адже я не так багато прошу…

Він замовкає, а я відчуваю, як на моїх щоках спалахують червоні плями.

Уся компанія за столом жадібно дивиться на нас.

— Що ти твориш! — шиплю, висмикуючи руку. — Адже я вже казала, що мені не потрібні стосунки! Чим погано бути просто друзями?

— Я не хочу бути твоїм другом! — цідить Валера крізь зуби. — Мені цього замало!

— Вибач, нічим не можу допомогти.

Я озираюсь у пошуках куртки. І натикаюсь на знайоме обличчя.

Олексій тільки зайшов у кафе, стоїть на порозі та оглядається в пошуках вільного столика. Він один, як добре!

— О, он колега з роботи. Мені з ним треба терміново поговорити!
— Таня, — чую за спиною голос Лізи. — Стривай…

Але вже не дивлюся на неї. Хочу вийти звідси на свіже повітря. Поруч із Валерою мені якось недобре. Не треба було його запрошувати!

Підхоплюю куртку, сумочку й майже бігом прямую до Льоші. Він усміхається, помітивши мене.

— О, ти теж тут?

Я не даю йому сказати більше жодного слова. Хапаю під лікоть і тягну за собою до дверей:

— Ходімо звідси.

Він здивований, але підкоряється.

— Що відбувається? — питає, коли за нами зачиняються скляні двері кафе.

— Та так, проблеми особистого характеру. Не звертай уваги.

Він переводить погляд мені за спину і хмикає:

— Ця проблема зараз уважно дивиться на нас. Точно все гаразд?

— Так, ми просто друзі, але він раптово вирішив, що йому потрібно більше.

— А тобі ні?

— А мені й так добре. Гаразд, нумо не будемо про це. Не знаєш, де тут можна спокійно посидіти?

Льоша окидає вечірню вулицю задумливим поглядом.

— За п’ятсот метрів звідси є італійський ресторанчик. Можна сходити туди.

— Чудово, пішли!
Ідемо мовчки. Але я відчуваю, що Льоша скоса розглядає мене. Не витримую.

— Що? Говори, що хотів сказати.