9

Наступні два тижні минають у відносному спокої. Павло постійно в роз’їздах, з’являється в офісі рідко, дуже похмурий і зайнятий. Відчуття, що в нього щось не ладнається. Але хто я така, щоб підходити та цікавитись? Навпаки, поспішаю забратися з його очей і не показуватись із кабінету, поки він в офісі.

Але доля, як навмисне, постійно нас зіштовхує. То в ліфті, то на сходах, то просто в коридорі.

Тішить тільки те, що з ним весь час Світлана. З одного боку, мені не дуже приємно бачити їх разом. Як би я не брехала собі, а від правди не втекти: я ревную. І дуже ревную!

Та ще Свєта поводиться так, ніби він її власність. То руку на нього покладе, то притиснеться всім тілом, то поцілує в щоку, не соромлячись чужих очей. Усім виглядом наголошує, що в них особисті стосунки.

Я в таких випадках намагаюся прошмигнути швидше повз цю парочку. Усе боюся, що Паша зупинить мене, почне ставити запитання. Але він тільки проводжає мене нечитабельним поглядом.

Може, не хоче нічого питати про доньку при свідках. А може, вже плете інтриги за моєю спиною. Це ж Островський! Я не знаю, на що він здатен і чого від нього чекати.

Іноді в голову закрадаються думки, що краще мені теж поїхати. Але страшно кидати насиджене місце. Страшно починати все з нуля в чужому місті. Та ще й без знайомих, без грошей.

Треба спочатку із позикою розрахуватися, а потім уже думати про інше — так я вирішую й роблю все, щоб наші зустрічі з Павлом зійшли на нівець.

На подив, мені видають аванс. Більше й раніше, ніж я очікувала, але бухгалтер Любочка пояснює, що аванс — це не половина зарплати. Якось він там інакше розраховується.

У голову закрадається підозра: це точно Островський доклав свою руку! Ну й нехай. Вважатиму це компенсацією за моральну шкоду. Так би я гроші від нього не взяла, не хочу бути боржницею. Але аванс — це аванс. Відмовлятися не буду.

Проте тепер можна зайнятися пошуком квартири та виплатити частину боргу за позикою.

Щойно на роботі видається вільна хвилинка, я одразу пірнаю на міський сайт нерухомості. Мені потрібна однокімнатна, з меблями, у спальному районі й щоб школа поряд. Не так уже й багато. Але все, що пропонують, або занадто дорого, або дешево, але без меблів. Або меблі є, але немає елементарних речей побуту: посуд, праска, ковдри-подушки. На попередній квартирі це все було, я нічого не купувала. Думаю, що робити тепер? Орендувати дешевшу квартиру, але витратитися на дріб’язок, чи навпаки?

Думки обсідають, не даючи працювати.

І як там Лелька з мамою? Дзвоню їм щовечора. Обидві задоволені раптовим відпочинком. Лелька з моря не вилазить цілодобово, мама її знімає на телефон, закидала мене фотками та відеороликами.

А час іде, незабаром відпустка закінчиться. І перше вересня вже на носі…

Нумо, Таня, візьми себе в руки.

Зрештою, приходжу до висновку, що витратитися на дріб’язок вийде дешевше. Відразу пишу в месенджері рієлтору однієї з квартир. Вона відповідає за кілька хвилин.

«Так, ця квартира поки що вільна. Сьогодні ввечері буде огляд, ви також можете підійти».

Я мало не плескаю в долоні від радості. Якщо встигну перша — то квартира буде моя! На фото вона дуже симпатична: світла, із сучасними меблями та ремонтом. А ліжко таке велике, що нам із Лелькою там легко вистачить місця.

— Щось сталося? — схиляється наді мною Олексій.

Схоже, помітив, що я дивно поводжусь.

Машинально закриваю вкладку браузера.

— Та ні. Просто квартиру шукаю.

— А-а. Що робиш сьогодні ввечері? — усміхається він.

— Квартиру їду дивитися.

— Підвезти тебе?

— Це далеко.

— Скажи адресу.

Називаю. Усмішка Олексія стає ширшою.

— О, то це в моєму районі. Мені якраз по дорозі.

Я не можу відмовитись. Допомога Льоші заощадить мені гроші на таксі.

— Тоді буду дуже вдячною. Заплачу за бензин.

— Що ти, — продовжує він. — Я тебе так підкину. По дружбі.

От і чудово.

— Дякую.

Насилу дочікуюсь кінця робочого дня. Хоча так і кортить зірватися з місця. Потрібно встигнути прийти туди першою. Це я знаю не з чуток. Якщо на фото квартира сподобалася, якщо душа до неї лежить — треба брати! А не витрачати час на пошуки.

Ми з Олексієм разом виходимо з офісу. Всю дорогу хлопець про щось говорить та жартує. Слухаю його одним вухом. Сама надто нервую перед оглядом. Хоча сама не зрозумію чому. Начебто звична справа.

Ми виходимо на стоянку. Сюди стікаються решта офісних менеджерів.

— Ось моя ластівка, — підводить Олексій мене до синьої «Лади».

Машина нова, наскільки я можу оцінити. Чиста і блищить, ніби щойно з мийки. Схоже, господар про неї дбає. Та і взагалі, чоловіка можна судити з того, як він ставиться до своєї машини. Ось Олексій свою «ластівку» любить — це видно неозброєним оком.

— Зараз двері відчиню, — Льоша дістає ключі.

Пікає сигналізація. Чується клацання замків, що відчиняються. Я вже тягнуся до ручки, коли спиною раптово проходить жар.

Повертаю голову в бік ліфтів, що йдуть на стоянку.

Зіштовхуюся з поглядом Островського. Паша дивиться на мене. Важко, пильно. Наче хоче поглядом у землю увігнати.

Я вся покриваюся мурашками.

Що це з ним?

— Сідай, — м'яко каже Олексій і торкається моєї руки.

Я здригаюся від його дотику й ніби прокидаюся. Усміхаюся, як заведена, й ковзаю на сидіння.

Мені якось не по собі від того, що Паша все це бачить. Почуваюся так, ніби вчиняю злочин. А врешті-решт, чому? Я вільна жінка! З ким хочу — з тим і їжджу. Що хочу — те й роблю.

Намагаюся заспокоїти себе та виправдатися. І водночас зрозуміти не можу: а власне, чому я шукаю собі виправдання? В Островського є Світлана. Вони скоро одружаться. Він взагалі гад, за живої нареченої мене цілував!

Не здивуюсь, якщо не тільки мене. Може, він взагалі жодної спідниці не пропускає!

Льоша щось говорить. Я намагаюся забути про Островського й зосередитися на його голосі.