Сьогодні Лізи вдома немає. Я можу спокійно розслабитися та посидіти одна. Ось тільки незважаючи на ранкову розмову з подругою, мене однаково обіймає дика туга. Ще й за Лелькою сумую сильно. Так погано мені не було з того дня, коли я зрозуміла, що Островський не приїде до РАЦСу, і я стою одна під глузливими, зловтішними та співчутливими поглядами гостей.
І тут знову біль множиться в кожній клітині тіла. Нестерпно боляче. Хочеться кричати та лізти на стіни. Ще і гроші свої пхає мені, ніби за гроші можна купити прощення.
Кидаюся до скриньки, де сховала решту. Знаходжу купюри. Перераховую їх. Мало, але нічого, візьму мікропозику — і все віддам. Краще потім із зарплати відсотки платити, ніж почуватися боржницею цього гада.
Злість так і захоплює мене. Кладу долари в гаманець, подумки уявляючи, як шпурну їх в обличчя Островському. У фарбах уявляю. І нехай робить із ними, що хоче.
Не витримую й набираю батьків. Хоча всередині все вирує, краще заспокоїтись, щоб вони нічого не помітили.
Мама одразу бере слухавку. Наче відчувала, що я подзвоню. На екрані з’являється її обличчя, а там і батько підходить, зазирає. Він завжди так робить, сам телефон не бере, боїться зламати, а дивиться мамі через плече.
— Привіт, рідні, — говорю їм.
Тільки бачу знайомі обличчя — й усмішка сама з’являється на обличчі. І жоден Островський не перерве такого приємного моменту.
— Привіт, Танюшо, — батьки синхронно махають мені руками.
— Як у вас справи? Як Лелька?
— Лелька грає на городі, — каже мати. — А чому ти не на роботі сьогодні? Адже середа. І ще рано.
Згадую, що вони нічого не знають про моє звільнення.
— Ой, та я змінила роботу. Офіс у моєму районі, і більше платитимуть. Цього тижня в мене стажування, — викручуюсь, намагаючись не почервоніти під пильним оком батьків. — Поки пояснюють як працювати, а сьогодні перший день, тож керівництво відпустило раніше.
— Так? — тато із сумнівом дивиться на мене. — Ну добре. Зараз Лельку покличу.
Він відходить від екрана.
Залишаємося з матір’ю.
— Як робота? Як колектив? — запитує вона.
— Ой, чудовий колектив. Нас там п’ятеро буде в одному кабінеті.
— А керівництво яке? Хто там, чоловік чи жінка головний?
— Чоловік.
— От і добре. Не одружений? — мама грає бровами.
Жар приливає до щік. Ось як їй сказати, що це Островський? Сама не розумію.
— Що таке? Ти аж почервоніла, — каже мати після тривалої паузи з мого боку.
— Ой, ну він не одружений, тільки наречена є в нього. Секретарка…
— О, чула про секретарок. Ну якщо симпатичний, то чому б не спробувати?
— Мам, — докірливо дивлюся на неї.
— А що «мам»? Так і ходитимеш монашкою до старості? Все Павла забути не можеш? Знайди вже нормального мужика! Гаразд, заміж не хочеш, так для здоров’я ж треба!
Так, мама в мене проста, як три копійки. Що на думці — те й на язиці. Вміє приголомшити добрим словом.
— Все в мене зі здоров’ям нормально, — відводжу погляд. — І взагалі, нам із Лелькою чудово вдвох.
— Лельці батько потрібен!
— У неї є дідусь.
— Ага, а ще в неї є бабуся, — підхоплює мама іронічним тоном, — то може їй і тебе не треба? Нехай із нами живе!
Від цих слів стає боляче. Мама не розуміє. Їй добре, вона за тата у вісімнадцять років вийшла й досі командує ним, як хоче. А він мовчки дозволяє їй це робити — ну просто ідеальний чоловік. Не Островський. Той не дозволить собою командувати, он як Свєту осадив у мене на очах. Хоча міг би й обережніше з нареченою.
— Я тобі тільки добра бажаю, — зітхає мама, спіймавши мій пригнічений погляд. — Ну що ти розкисла? Коли приїдеш?
Поруч із нею чується шерех. На екрані з’являється світла маківка, а потім і щокате обличчя моєї Лельки з круглими, як у ляльки, очима. Вона й сама в мене, як лялька, хоч зараз на рекламу дитячого одягу. Волосся лляне, кучеряве, вії довжелезні, величезні блакитні очиська й ніс ґудзиком.
Дивлюся на неї, й на очах виступають сльози. Як же я скучила за своєю кровинкою. Але добре, що вона в селі, інакше ще й за неї довелося б хвилюватися.
— Привіт, мамо, — лунає дитячий голосок.
— Привіт, моя хороша, — старанно усміхаюся, щоб вона не бачила моїх сліз. — Як ти там? Не сильно дістаєш бабусю з дідусем?
— Ну ти чого? Звісно, ні. А коли вже до школи? — торохтить вона. — Катьці новий рюкзак купили! Він світиться! Вона вже всім похвалилася й фотки в соцмережах виклала. Їй там знаєш скільки лайків наставили?
Робить очі вдвічі більшими:
— Аж сорок штук! Мамо, я теж хочу!
Сміюся:
— Рюкзак, що світиться, як у Катьки, чи сорок лайків?
Лелька морщить чоло — перша ознака, що старанно думає.
— Ні,— хитає головою,— такий, як у Катьки, не хочу. Хочу кращий! На коліщатках! І кросівки, що світяться. І пенал із феями «Вінкс».
— Ну гаразд, — подумки підраховую фінанси. — Я тебе заберу наприкінці місяця — і все купимо.
— А швидше не можна? Я до школи хочу!
Дивовижна дитина, яка чекає не дочекається, коли вже до школи піде.
— Два тижні залишилося, потерпи, Лелю. Мені зараз треба гарну квартиру для нас знайти. Ми туди переїдемо — і тоді все зможемо купити, — пояснюю їй.
— А стара квартира? — дивується Лелька.
— Ти з’їхала? — вторить їй мама.
— Так, власниця підвищила квартплату, — безбожно брешу.
— І де ж ти зараз мешкаєш? — мама з підозрою дивиться на мене.
— У знайомої.
— Таня!
— Що? — роблю невинні очі. — Мамо, заспокойся, я доросла дівчинка.
— Дивись мені! Доросла вона, — бурчить мама. — Ти тепер не тільки про себе маєш думати.
— А мені бабуся зошити купила. Дивись які, — Лелька тицяє в екран рожеву обкладинку, посипану блискітками, посередині якої намальована фея у квітах.
— Яка гарна.
— Ага! — донька гордо задирає підборіддя.